Незважаючи на свій вік, голий Херонімо все ще зберігав досконалу архітектуру власного тіла, так ніби роки проминули його, не знайшовши недоліків, які можна було підкреслити. Побачивши, як він заходить на перше подвір’я Боя, карлиця заверещала, ніби від справжнього болю, втікаючи, схлипуючи, ігноруючи волю Херонімо, який грізно наказував їй грати свою роль і не перегравати, адже, зрештою, йшлося лише про те, щоб вдавати страх у присутності Боя, а Боя ще не було. Але карлиця з криками бігла по коридору, сповіщаючи всіх про те, щоб вони втікали, щоб були обережними, що раптом нізвідки з’явився цей страшний чоловік. Берта стогнала, скрутившись, ніби ящірка в агонії, позаду квадратного куща, за яким не було де сховатися, але й не відводила зачарованого погляду від постаті, яка крокувала подвір’ям, дружно їх докликаючись. Мельчор намагався відігнати його гілляччям. Басиліо кидав у нього камінням. Меліса сховалася за п’єдесталом горбатого ефеба, кричачи Боєві, щоб той утікав, щоб рятував себе, якщо є змога, адже відбувалося щось незрозуміле і страшне. Побачивши Херонімо в кінці коридору, Бой рушив у його напрямку й зупинився на відстані десяти кроків. Зі щирим серцем він ретельно вдивлявся в нього близько хвилини, пожираючи очима кожну деталь цієї яви… Ні, це неможливо, він затулив долонями очі, розвернувся й побіг углиб будинку, репетуючи через незрозумілі емоції: хай його заберуть звідси, хай він піде, Емператрис, чому ця істота викликає в мене почуття, яких я ніколи не мав, і до яких мене не готували, і чому це я плачу від переляку, хоча не знаю, що таке переляк, Мельчоре, Басиліо, поясніть мені — це відраза, сеньйоре, це огида, сеньйоре, це страх, сеньйоре, ми теж це відчуваємо — страх від присутності такої чудернацької істоти, яка може бути небезпечною — що означає небезпечна — заспокойтеся, сеньйоре, ви звикнете, усі маємо звикнути, крім того, здається, що він не злий, ні, він злий, його злість така виняткова, що викликає страх, заспокойтеся, сеньйоре…
Того дня Бой більше не наближався до свого батька.
Увечері, коли підліток уже спав, у їдальні Емператрис (куріпки були навіть смачніші, ніж у дитинстві) Херонімо похвалив її й решту за переконливість їхньої гри. Він сказав, що на мить навіть злякався, що Басиліо поцілить у нього каменем. Емператрис запевнила його, що камені, які кидає Басиліо, завжди влучають у ціль, — комедія, гідна кіноекранів, — сказала Берта, така досконала була акторська гра.
— Не аж так ми грали, кузене…
— Тобто ти хочеш сказати, що я справді огидна почвара?
Гості засміялися у світлі лілових свічок. Стіл був прикрашений квітами лілій. Емператрис була зодягнена в чорне, а плечі її прикрашала легенька бірманська шаль, теж лілового кольору.
— Ну що ти таке кажеш, кузене! Хоча, може, це й правда…
— Невже?
— Розумієш, коли ми перебуваємо всередині, на подвір’ях… Правила вигаданого тобою всесвіту існують так довго, що нам більше не доводиться грати, ну принаймні мені…
Усі підтримали її.
— …і нам не потрібно вдавати страх перед твоєю потворністю, тому що там усередині ти справді перетворюєшся на потвору.