Херонімо осушив келих вина.
— Пречудово. Для початку дещо некомфортно, але з часом, гадаю, я звикну. Можливо, й він так само звикне й до мене. Не знаю, мені цікаво з ним познайомитися, поговорити з ним.
— З часом, поступово, коли ти вивчиш його мову.
— Звісно.
— Здолати його неймовірну чутливість, призвичаїти його до твоєї присутності, яка є для нього незвичною у світі, де незвичного не існувало, в будь-якому разі, це все триватиме протягом певного часу…
— Що ви мені порадите?
— …запастися терпінням.
Щодня, і щоразу довше, ніж напередодні, Херонімо, роздягнувшись у передпокої, залишався в подвір’ях Боя. Щодня о певній годині гола Берта влягалася своїми старими інертними тілесами на визначені сходинки, спиралася на пілястри, волочилася стежками вздовж підстрижених кущів квадратної форми, в супроводі свого кота з гіпертрофованою головою. Щовечора «найтовстіша жінка у світі» надавала підлітку його дозу задоволення. Щоранку доктор Асула оглядав Боя — усе було єдиним ритуалом. Тричі на день Емператрис приносила йому їжу, присмачену ваніллю… Щодня Мельчор… Щодня Басиліо… Розписаний графік, чітке дозування… І ось тепер, невідчутно для Боя, але щоразу на кілька хвилин більше, щоб він не збагнув появи нового елемента, голий Херонімо походжав коридорами, байдужий до того жаху, який його присутність викликала в істот, що розбігалися з його шляху. Зрештою, він звик до того, що часом у нього влучав камінь, кинутий Басиліо, що іноді на його обличчі залишалися сліди від ляпаса Мельчора чи подряпини на стегнах від нігтів Берти, настрашеної його появою. Бой спостерігав за ним іздалеку. Та все ж спостерігав. Ще один крок уперед — казали вони вечорами в кімнатці Емператрис, задоволені розвитком стосунків батька й сина.
— Він відчуває до мене цікавість.
— Пречудово, це початок.
— Тепер нам треба досягти того, щоб він до мене наблизився, щоб відчув принадливість моєї потворності.
Наступного дня, як вони й задумали напередодні ввечері, сенатор удав, ніби задрімав на лавці під променями сонця, помітивши, що Бой стежить за ним із вікна. Аргументи брата Матео змогли подолати відразу підлітка, й той наблизився до батька, щоб ретельніше його вивчити — братові Матео доводилося притримувати Боя, який дивився на величну дрімоту Херонімо. Бой заплющив очі. Він лише вдавав, що дивиться: образ його батька закарбувався болючими шрамами по той бік його повік.
— Бачите, сеньйоре, не такий він і страшний.
— Ще й який страшний… Ще страшніший, ніж іздалеку.
— Якщо ви добре поміркуєте, то зрозумієте, що він насправді кумедний… Подивіться, скажімо, на цю сміховинну монотонність його пропорцій, на цю рівну спину, на цю шкіру, вкриту такими однорідними й дрібними порами, яка нудна її текстура, який банальний колір… Не кажіть мені, що це не кумедно, він же ніби надута повітряна куля…
Бой щосили зареготав і цим розбудив Херонімо. Скорчившись від сміху зі сльозами на очах, він тримався рукою за живіт і показував кривим пальцем на батька: твоя правда, Матео, він не страшний, дивися, як він терпить мої удари паличкою, як смішно смикати його за волосся — встань, іди — дивися, як він виконує накази, який він рівний, які в нього однакові кроки, яка довга шия, який же він кумедний, ось що означає сміятися, я не знав, як це — сміятися, але мені це подобається, ні, я не хочу, щоб він ішов, хай він від нас не тікає, я хочу, щоб ця потвора залишилася тут, щоб я з неї сміявся, я хочу, щоб він пострибав. Стрибай! Ще раз!
Ще! Тепер на одній нозі! А тепер хай побігає, подивіться, як він бігає доріжкою, як він важко дихає, як же весело, приведіть мені «найтовстішу жінку у світі», щоб він ліг із нею в ліжко, подивимося, чи зможе він щось зробити, диви, Емператрис, диви, Матео, диви, Берто, диви, Мелісо, як ця потвора вертиться з товстункою, він нічого не може з нею зробити, дивіться, який він там у нього зморщений і зіщулений, ніби стара рукавичка, не те що мій неймовірний член, який твердне від найменшого стимулу.
— Трохи дискомфортно.
Херонімо зробив ковток свого досконалого дайкірі-фрапе, такого, якого вміла робити лише Емператрис. Він відкусив брецель — смачнючий, з Америки, ну звісно ж, у неї все імпортне.
— Але в чому річ, кузене?
— Ну, по-перше, у моєму віці вже важко скакати, і, чесно кажучи, коли ви оточили мене й почали вдавати регіт… Що ж, за таких умов важко зосередитися, to make a good job of it…
Емператрис ледь не вдавилася від сміху, запевняючи присутніх, що те, що сказав Херонімо, не піддається перекладу і що ніхто з них не зрозуміє wit її кузена, шкода, що його не буде на святкуванні її дня народження, тому що він би точно був the life of the party.