— Як ви смієте влаштовувати таке неподобство? Ви збожеволіли? Що з вами коїться?
— Що з вáми коїться? Тут коїться щось дивне. Емператрис, дай мені ключі — але мене не чують, бо вони заливаються хвилями реготу, які переповнюють мою голову, яка від цього от-от вибухне, бо вони засіли усередині неї, й одна із цих хвиль, хвиля його реготу, різкого, виразного, глузує з мене, мовляв, чи наважуся я ще раз ствердити, що це ви ненормальні, а не я, і я кажу, що наважуся, і тоді Бой кличе Басиліо: ходи сюди, Басиліо, відведімо його звідси, щоб він побачив, — і Басиліо разом із іншими сильними потворами тягнуть мене, хоч я брикаюся і кричу: облиште мене, — але вони все одно тягнуть мене до ставка з Діаною-мисливицею й примушують мене стати на його край. На всіх потворах твідові піджаки, вечірні костюми, капелюхи, портфелі й черевики з крокодилової шкіри, вони спостерігають за цією сценою з краю ставка, посередині якого стоїть горбата Діана з акромегалічною щелепою і півмісяцем на лобі. Басиліо тримає мене за одну руку, Бой — за другу; у загальній тиші його голос каже мені:
— Поглянь на себе.
Я опускаю очі, щоб побачити те, що мені й так відоме: мої класичні пропорції, біле волосся, мої ясні риси обличчя, мої блакитні очі, роздвоєне підборіддя, але хтось жбурляє підступний камінь у дзеркало води і ламає моє відображення, спотворює моє обличчя, біль нестерпний, я кричу, вию, скоцюблений, поранений, риси мого обличчя знищено, напружившись, я вириваюся з рук, що мене тримають, намагаючись здерти нігтями маску, яку я не в змозі стягнути, хоча я знаю, що це маска, тому що цієї ночі бал Емператрис, і я перевдягнувся в потвору, я роздираю своє обличчя, що стікає кров’ю, і ця кров є доказом, що це не маска, але я роздираю себе, бо мушу її з себе зняти, незважаючи на біль і на те, що можу залишитися без обличчя, бо я упізнав себе, покруча, спотвореного у воді ставка, вони, всі решта — гармонійні, стрункі, звичайні люди, це я блазень при цьому дворі шляхетних персонажів, огорнутих розкішшю своїх шат, я єдиний голий, я маю знайти свій одяг, щоб прикрити свою безформність і уникнути їхніх кпинів. Я мав одяг. Я шукаю двері в раптово знелюднілих коридорах, я хочу знайти вхід, але дверей немає, їх замурували для балу Емператрис, розвісили павутиння, пооблуплювали стіни, повидовжували галереї хибними перспективами, в які я б’юся головою, намагаючись втекти, вони замурували все, щоб ув’язнити мій потворний образ, так, це просто один із образів, я маю інший, тепер, коли вони пішли, я можу прибігти до ставка з Діаною, так, що ніхто мене не помітить, і забрати той інший образ, якого я не бачу у воді, бо там плаває лише ця мішанина рис, викривлення вимірів, ця надмірність, ці скорочення, ці рубці, шрами, ці плечі, які не пасують до мого тіла, ця зникла шия, ці руки непевної довжини, це — мій розпливчатий образ, який чекає на те, щоб вечірнє світло розсіялося, аби він міг знову зібратися докупи по-іншому, але світло нічого не стирає, бо зараз ніч і місяць уповні, а я не можу втекти, бо пообіцяв Емператрис прийти на її костюмований бал, і саме тому я надягнув це обличчя, яке кровить, через те, що я не можу його зняти, ця пошкоджена маска нічого не ховає, треба знайти когось, хто б мені допоміг, хто б мене провів, треба тікати від котів зі здоровенними головами, які можуть заволодіти мною в темряві, яка зараз огортає все, окрім їхніх палаючих зіниць, ні, ні, в глибині цього коридору є світло, голоси — мабуть, там друзі, мабуть, там музика, я біжу, це я, це я, зачекайте, я заслаб, але я добіжу до світла й музики… Я спотикаюся, падаю, моє обличчя розбивається від удару в цегляну підлогу, стоячи навколішках, я щосили стискаю рештки своїх рис, щоб зібрати їх докупи, щоб зліпити щось, схоже на обличчя, так, ніби воно з глини, але я вже не пам’ятаю своїх рис, я намагаюсь зліпити собі обличчя, до моїх рук липнуть його шматочки, я повзу до світла, головою, мов пес, відчиняю двері — бал Емператрис, вони збрехали мені, навіщо я перевдягався в обідрану потвору, у світлі вогнів танцюють знайомі й незнайомі, на них — монументальні, ніби торти, перуки, позолочені тюрбани, намиста з перлин, блискотливі маски, парчеві доміно, атласні туфельки, в яких вони витанцьовують менуети, крутяться кринолінові спідниці, трикутні капелюхи затиснуті в руках, офіцери сяють парадними одностроями, маски з вишуканого пап’є-маше ховають потворні обличчя, кокетливі прорізи для очей, парні танці, ніжне переплетіння пальців, вони п’ють із холодних кришталевих келихів, тимчасом як я заходжу накарачках, щоб мене не помітили, я прийшов у костюмі для іншого балу, балу, де все мало бути в замурованих дверях, нескінченних коридорах, нікчемних істотах за стінами з сумирного саману, а не для цього балу, де все таке легке й вишукане, мене обдурили, мені треба втекти раніше, ніж маркізи, кардинали, князі й алебардники почнуть із мене глузувати, мене поб’ють палицями за те, що я прийшов у костюмі потвори, а вони — ні, я — так, а вони — ні, вода зі ставка допоможе мені змінити обличчя, місяць вимальовує на воді все до останньої деталі моєї плавучої маски, якби ж я міг її витягти, висмикнути з води, де, мабуть, буде не так боляче відривати плоть від плоті… Простягнути руку, щоб зірвати із себе маску жаху.