Набагато пізніше, коли пари почали виходити в сад, щоб подихати свіжими повітрям, його знайшли на поверхні води в ставку з Діаною. Рятуйте! Покличте інших, щоб урятувати його, якщо він іще живий! На землю летять віяла й сумочки, у хід ідуть багри й мотузки, якими з води витягають бридку, жахливу, потворну істоту. Бой, випроставшись на весь зріст, опустив на нього електричну дугу своїх блакитних очей і сказав:
— Це мій батько.
Емператрис кивнула:
— Так, це Херонімо.
І всі досконалі істоти, засмучені через такий жахливий нещасний випадок, що стався з сенатором, який у такому віці не мав би стільки пити на костюмованому балі, зробили все необхідне, щоб відправити його тіло до столиці в найпишнішій труні. Окрім того, було вирішено, що лише всі представники влади й адвокати повернуться до столиці, доктор Асула проведе необхідну операцію, щоб із пам’яті Боя було вирізано ті п’ять днів, які він провів поза межами дому, а разом із ними й образ батька, що пустив свої корені в найглибші глибини свідомості.
Новина про смерть сенатора спричинила в столиці справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було віддано найвищі почесті: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорони прийшла сила-силенна людей. У родинному склепі його тіло зайняло нішу відповідним ім’ям, роками народження і смерті, урівнявшись у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього. Оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в безмірному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю.
29
Коли я повернувся в будинок тієї ночі, то одразу пішов до хижок старих, щоб розбудити їх одну за одною і повідомити про те, що матінка Беніта забрала Інес. Ну звісно, — казали вони, — це все через холод, як тут жити бідолашній сеньйорі, якщо цей холод аж кістки ломить, нікому прогріти кімнати в цьому будинку, краще б вона збудувала собі гарненьку хижку в одному з пасажів; якби Німенький не почувався так, як він почувається, то міг би допомогти бідолашній місіа Інесіті збудувати хижку, схожу на ті, в яких живемо ми, щоб краще долати холод цієї зими, що так затягнулася і, здається, більше ніколи не полишить будинку; вона, певно, звикла до зручностей, до центрального опалення, така щедра на подарунки, місіа Інесіта, звісно, як не бути щедрою такій багатій сеньйорі, як вона.
— Що вона забрала з собою?
Нічого. Тільки несесер. Вона залишила все, наші речі, яких нам так бракувало і які ми зараз заберемо собі назад, бурмотливе стадо старих росте в міру того, як інші старі виходять зі своїх хижок до каплиці поодинці чи по двоє, тримаючи в руках підсвічники із запаленими свічками, — вони йдуть по своє. Відчиняють двері й запалюють більше свічок, старі накидаються на гори бридких речей, які вони програли в клятий канідром, вони не кричать, не б’ються за речі, а роздають їх, щойно впізнають: цей перкалевий квітчастий фартух у клітинку, схожий на твій, — мій, а твій лежить у сусідній купі, каламутні обриси однаковісіньких і взаємозамінних старих вибирають те, що належить кожній з них: зношені черевики, панчохи без пари, хустки — дивися, Рито, я знайшла твою картату шаль, ту саму, про яку ти мені казала кілька днів тому, що дуже за нею сумуєш, — покривала, вовняні спідниці, кожна з речей повертається до рук своєї власниці після короткого перебування в руках іншої, які не залишили на ній і відбитку, це ладанка Ауристели, волоссячко Рафаеліто, зі втратою якого Клеменсія так і не змогла змиритися, розарій Люсі, який, як вона каже, освятив сам Папа, але ніхто їй не вірить, а ці панчохи чиї — вони з сіруватої вовни, якщо в них є дірки для мозолів, то тоді мої, а ось увесь одяг бідолашної Ірис, навіть її пальто кольору кави.