Цей дідусь був дуже спокійним і дуже сумним, коли його сюди привезли. Матінка Беніта годувала його з ложечки, як немовля, а я, чи знову-таки вона, роздягала його перед сном. Я допомагав йому справляти потреби: він нам про них не повідомляв, отже ми мали бути напоготові, щоб він не бруднив свій одяг по кілька разів на день. Дон Клементе сумно всміхався, не кажучи нічого, сидячи в кріслі біля вікна, спершись на ціпок, аж доки поступово, повільно, подібно до того, як зашторюють завісу, усмішка не почала сходити з його обличчя, на якому залишилося закарбованим лише горе з рисами Аскойтіа. Згодом ми стали помічати, що цей сум у його блакитних очах почав вивергатися слізьми, які одного дня покотилися його щоками так, ніби очі більше не мали сил їх стримувати. Він тижнями сидів на своєму оксамитовому кріслі, роздивляючись апельсинові дерева в садку, спокійно й безмовно, не просячи їсти, не вимагаючи себе помити, сльози текли його обличчям і падали на сутану, немов слина маленької дитини, якою вона замащує свій слинявчик. Доки одного дня він не почав схлипувати, спочатку тихо, ніби звір, ніби щось йому просто боліло, ніби собака, якого гладять, коли він схлипує, і питають, що з тобою, старий, що з тобою, хоча їм відомо, що сіромаха нічого не може відповісти і схлипує він через щось, чого їм не збагнути, і вони впадають у відчай, бо не розуміють, хоча й хотіли б чимось допомогти, щоб втамувати той біль і заглушити ті схлипування, які зводять із розуму. Через деякий час схлипування дона Клементе перемінилися на стогони, він уже не був спокійним, як раніше, коли сидів у кріслі й дивився на апельсини в саду. Він почав вештатися своєю келією, гримати у двері й вікна, аж доки його стогони не перетворилися на виття і він не почав бити вікна, ледь не заваливши двері своїми ударами, тож нам довелося зачиняти їх на ключ, бо інакше б ми знайшли його десь серед цих коридорів, а назад до келії тягти його було б дуже важко, бо він копався і кричав тими рештками голосу, які він, здавалося, віднайшов, тими складами, у яких відлунював страх, ніч, в’язниця, темрява, обман і все решта або принаймні її уламки, якими він до нас кричав, коли ми залишали його одного перед сном, і він хапав нас за одяг, щоб ми не йшли, підводився, хотів іти слідом за нами, не давав надягти на себе нічну сорочку, бився з нами, не даючи нам роздягти себе чи вкрити ковдрою, проте й одягненим він бути не хотів, він рвав на шматки свої сутани, старенькі їх латали, а він знову їх рвав і не давав нам їх на нього вдягати. Він ходив своєю келією напівголий або й геть голий, після того як ми почали зачиняти двері на ключ, голий він визирав із вікна, благаючи про допомогу, щоб хтось прийшов по нього і забрав із цієї жахливої лікарні, де над ним знущалися. Ні матінка Беніта, ні старі не заходили до кімнати голого дона Клементе, лише я, він виганяв мене: сраний каліко, йди звідси, не чіпай мене, якщо ти мене чіпатимеш, я заб’ю тебе ціпком, — і він знову визирав голяка зі свого розтрощеного вікна. Старі та черниці більше не наважувалися проходити подвір’ям, де росли апельсинові дерева. Ми вирішили, що краще забити цвяхами віконниці в його келії. Та йому вдавалося їх ламати. Аж доки однієї ночі, поки дон Клементе спав, я замурував йому вікно цеглою і цементом, і то було перше вікно, яке я замурував. Згодом (то вже була моя власна ініціатива) я замалював його зовні однаковим зі стіною кольором. Тепер і не видно, де було вікно.
Та одного дня дон Клементе вибив двері своєї келії. Він вибіг голяка в коридор, спираючись на ціпок, і забіг у пресбітерій в чому Бог його привів у світ, якраз коли всі мешканки притулку зібралися там на молитву, трощачи ціпком усе на своєму шляху, під виск і стогони старих, які переполохано тікали від дона Клементе, котрий голизною осквернив каплицю й очі стареньких, благословенних старістю, вбогістю і стражданнями. Вдаривши вчергове ціпком, старий упав і тріснувся головою. Я підбіг до нього і прикрив сутаною, після чого відвів до келії, де він знову онімів і, плачучи від горя, за декілька днів помер.
Тут усе ще живуть старі, які пишаються тим, що провели в цих стінах стільки часу, що ще пам’ятають той жахливий вечір, коли дон Клементе де Аскойтіа забіг голяка до каплиці. Я їм не вірю. Мабуть, вони так кажуть, бо знають, що дуже легко сплутати одну стареньку з іншою. У будь-якому разі одна з найбільших причин їхнього страху, та, що не дозволяє їм наодинці ходити коридорами, коли наближаються сутінки, — те, що їм являється абсолютно голий дон Клементе, який їх переслідує, а вони вже занадто старі, щоб бігти. Кажуть, іноді він являється в капелюсі й панчохах. Або в черевиках і шкарпетках. Або у футболці, яка не сягає йому пупка. З одягу він більше не має нічого. Коли стає відомо, що дон Клементе здійснив своє чергове явлення, весь будинок здригається від переляку, старі замикаються у своїх хижках і читають молитву за молитвою, «Богородиці», «Отченаші» і «Сальве» — я чув бурмотіння збожеволілих, ірраціональних старих, які вкотре молилися на своїх вервицях, щоб переконатися, що завдяки їхнім молитвам душа бідолашного дона Клементе, якого Бог прирік на блукання голим по дому як покарання за те, що він перелякав їх своїм соромом, нарешті одягнеться, і що Бог пробачить клерика, якщо стільки-то старих прочитають стільки-то молитов, що Він у Своїй Милості погодиться поступово вертати йому вбрання, щоб той увійшов у Царство Боже одягненим. А поки він змушений блукати будинком, аби нагадувати старим, що за нього треба молитися, бо в такий спосіб Бог вертає йому черевики, сутану, труси, так, труси найперше. Кажуть, що вже давно дон Клементе обов’язково являється в шкарпетках і футболці. Хоча б так. Логічно, що труси будуть останнім, чим обдарує його Господь. Хай би вони були довгі — моляться старі. І фланелеві, на зиму. Бурмотіння їхніх надвечірніх молитов заповнює будинок дзизчанням комах, яким дане завдання ткати нитки для цих трусів, а голий дон Клементе зненацька нападає в темряві на чергову стару, яка задумалася про щось своє.