Тепер Ірис носить його цілими днями. Оскільки на ньому бракує кількох ґудзиків, вона защіпає його шпилькою на грудях. На ньому ще частково залишилися декоративні вшивки з хутра бобра на комірі й довкола кишень — яке теплесеньке це Брихідине пальто, яке вона віддала Ірис, й оскільки дівчинка вічно ходить застудженою, то ніколи його не знімає, дивіться, як у неї течуть шмарклі, які вона витирає рукавом або потрісканими від холоду руками. Подивіться на неї. Але ніхто не дивиться на Ірис, навіть інші сирітки, які тепер, коли матінка поїхала, проводять вечори за телефонними розіграшами, яких навчила їх місіа Інесіта.
Я дивлюся на Ірис. Я пильную за нею з порога або сховавшись за брунфельсією, їй подобається сидіти в коридорі під помпезними вітражами, що їх аукціоністи попритуляли до пілястр. Вона нерухомо сидить там годинами, розчиняючись у променях сонця, що переломлюються крізь скло, — пасивна матерія, яка набуває бурштинового кольору, а коли сонце трохи підіймається, її обличчям пропливає шматочок синього неба, а на вустах і на плечí застигає зірка: Ірис пливе між лататтям в аквамариновому світлі, Ірис, спохмурнена благочестивим покровом, Ірис, оголена рожевим відблиском святої туніки; годинами я стежу за повільними перемінами Ірис, вечоріє, вітер хитає гілки справжніх дерев, які баламутять світло на поверхні предметів, які розчиняються під вітражами, Ірис теж розчиняється в переливах озерець світла, але відблиск чиєїсь руки вивільнив її обличчя, на якому вималював новий чіткий профіль, саме тепер, коли вона стала зав’язувати волосся гумкою у хвостик, завдяки чому увиразнилися риси її обличчя, на якому тепер проглядається кісткова структура, не позбавлена певної шляхетності, зародок якої вже почав розвиватися, адже це ти, я впізнаю тебе, вона охрестила тебе до того, як її забрали в божевільню: оголена й рожевувата Інес у відблиску туніки, чиста Інес, Інес, що існувала до Херонімо, до Пети, до Інес, Інес, що існувала до блаженної й відьми, Інес, що існувала раніше від мене, ти увібрала колір туніки і стоїш під вітражами, не знаючи, ні що робити, ні ким ти є, гола, щойно пробуджена, руки стиснені воєдино, ти дивишся, як тіні тягнуться подвір’ям, як вони наближаються до мене й приховують мене в собі, тож я приховано наближаюся, я — це менше двадцяти відсотків, які цілковито до тебе наближаються, я повністю виструнчений, коли наближаюся до тих решток світла, яке оголює тебе під вітражами, я хотів би стерти ці двадцять відсотків, щоб насолодитися відпочинком, але не можу, бо ти існуєш, Інес, адже я полонив тебе в цих неприступних стінах, Інес, бо ти примушуєш мене зійти з мого лімбу в пекло дійсності, приневолюючи мене жадати, не даючи мені забути про те, що я дихаю, і що я дихав раніше, але ніколи не міг досхочу надихатися, що я бажаю, і що бажав раніше, але ніколи не міг втамувати жодного бажання, Інес, ти гладиш кота, який муркоче на твоїх грудях, оголених світлом, що змовилося з тишею цього далекого подвір’я, щоб примусити мене прийти, ти готова, Інес, я теж готовий, я в тіні, за два кроки від тебе, чекаю, доки ти випустиш з рук кота, до того, як темрява знову тебе одягне, тож я наближаюся до оголеної Інес і шепочу тобі на вухо:
— Інес.
Ти відповідаєш без жодного здивування:
— Що?
Тепер я втамую свою жагу — без втручання Пети, без примусу чи заборони Херонімо, адже ні Херонімо, ні Пети більше не існує, їхні вимоги зникли: я вільний поруч із цією вільною жінкою — пекло. Не віддаляйся, Інес, хоча світло вже розсіялося й ти знову одягнена, я все одно притиснув тебе своїм тілом. Ти тремтиш, та не від холоду, твої очі стверджують, що ти відчуваєш щось інше, що не є ані холодом, ані відчуттям, схожим на моє, це страх, не бійся, Інес, дозволь мені вести тебе під цими вітражами, ніби всередині різнокольорового намету, твоя рука тверда, але покірна, твої очі сповнені жаху, твоє волосся скуйовджене під скляним склепінням, твої стегна вислизають від мене, як і твій рот, як завжди, від самого початку, від часів первородного жахіття, ти нехтуєш моїми вустами, тому що мої вуста брудні, я хочу помститися, тому що ти нехтуєш моїми вустами, та вони не брудні, я змушую тебе торкнутися мого члена пальцями, ти хапаєш його, стискаєш так, як лише можна стискати шматок могутньої плоті, загрузаєш у ньому нігтями — й одним лютим ривком ти вириваєш мені його з коренем, нерви, артерії, вени, тестикули, тканини, з мого тіла струменить і булькоче кров, яка заляпує тебе: глянь на свої закривавлені руки, глянь, як по твоїх ногах тече твоя кров, утворюючи калюжу, в якій ти стоїш, волаючи в нестримній істериці, спотворена жахом, твої очі заплющені, ти не хочеш бачити крові, якою ти просякнута, й ти схлипуєш, бо не розумієш, ти б не знехтувала мною, якби я зараз наблизився, адже ти заволоділа моїм небезпечним інструментом, залишивши в мене між ногами невиліковну виразку, я не кричу, мене стерто тінями, кричиш ти, звеш, закликаєш, осатаніла в цій калюжі крові, благаєш про допомогу, позбавлене світла скло тьмяніє, тимчасом як звідусіль збігаються старі: що трапилося, що це трапилося з цією дівчинкою, яка так верещить і нікого не впізнає, і непритомніє в калюжі крові. Вона бурмоче: