— Я збрехала.
— Про що збрехала?
— Що в мене буде дитина…
Про яку дитину вона говорить? Дитина, яку ми так давно чекали, — це Німенький, і народився він уже так давно, що ніхто в цьому будинку й не пригадає коли саме, тому цілими поколіннями старі ростять його, це слухняне дитя робить лише те, що ми дозволяємо йому робити, ця дитинка свята, і вона залишатиметься дитинкою завжди, особливо вночі, як тоді, коли тут була матінка Беніта, але тепер, коли її нема, всі ми перебралися до каплиці, дитинка завжди залишатиметься дитинкою, тому ми склали наші пакунки й торби, ми живемо в каплиці всі разом, як після війни чи землетрусу, чекаючи на мить, коли дитинка забере всіх старих у цьому будинку на небо у своїх білих каретах, запряжених кіньми в білих попонах, і закличе інших святих діток, щоб вони принесли гірлянди і грали на сурмах та лірах. Ірис хитає головою. Ні, ні, ні… Ти заперечуєш мою святість, тебе лякає те, що я отримав ту владу, якої прагнув.
— …Мене здуло, й мені боліло ось тут кілька днів… Сеньйоро Рито, це неправда, що в мене йшла кров щомісяця… Я казала це, щоб інші не думали, що я дурна, бо всі інші дівчатка, крім мене, уміють читати… Щоб у мене було хоч це…
Що нам до тебе, Ірис, що нам до того, що в тебе сталася перша менструація, якщо ми вже маємо дитинку й готові вирушити на небо? Ірис марить, говорить про свої нічні прогулянки, але ж їх ніколи не було, про Велетня, так ніби існують велетні, в сльозах вона хапається за спідницю Рити, вона верещить як різана через те, що скоро мине, бо воно у всіх минає, треба лише випити аспірину… Ну годі, дівчинко, не плач так, що за дурниці ти розповідаєш, кому це ти дозволяла лише мацати себе, ну вона й дає з цим Велетнем, Ірис марить, вони лише робили люлі-люлі, але ніколи не спатунькали, бо спатунькати — це погано, а люлі-люлі — ні, і її здуло від страху, тож вона сховалася в пальті кольору кави… Ти брешеш, кривословиш про дитинку, стули пельку, ти кажеш, що він виганяв тебе вночі на вулицю, щоб ти зустрічалася з Велетнем і потім поверталася назад, і розповідала йому, що ви робили, де він торкався тебе, а ти — його, він свинота, дегенерат, який хотів поспатунькати зі мною і налякав мене, а тому…
— Слухати твої паскудства?
— Як, якщо він глухий?
— Він не глухий.
— Брехуха.
— Тобі не соромно, Ірис?
— Це її вигадки.
— Ні… Він мене змусив його торкатися…
— Скотина!
— Хіба можна, щоб така маленька дівчинка?..
— Це правда… Він розпитував мене: що ще… що ще?
— Він німий.
— Він не може розпитувати.
— Він не німий, він брехливий.
— Не смій верзти блюзнірства про дитинку!
— Ми тебе заб’ємо палицями, якщо таке говоритимеш…
— Ось моя паличка.
— А я битиму черевиком.
— Це правда!
— Як, якщо він святий?
— Вона просто хоче забрати в нас дитинку.