— І залишити її собі.
— Ти не маєш жодного стосунку до дитини, Ірис.
— Дитинка наша.
— Ми сховаємо її.
— Так, краще її сховати.
— Дитинка народилася в цьому будинку багато років тому.
— Ніхто вже не пам’ятає, хто його мати.
— А батька вона не мала.
— Ні, бо чоловіки — свині.
— А хто його мати, він розповісти не може.
— Звісно, бо він німий…
Ірис підводиться, вся вона — руки, ноги, пальто кольору кави — вкрита кров’ю. Крізь шатро прозорого скла світять справжні зірки. Ірис розгнівана:
— Він не німий.
Дора дає їй ляпаса.
— Він не дитинка.
Люсі шмагає паличкою її ноги.
— Він не святий.
Рита смикає її за волосся.
— Шльондра!
— Так, шльондра!
— Поки ти марила, то зізналася у своїх гріхах…
— Потай від нас ти вешталася вночі вулицями.
— …і не покаялася…
— Мала шльондра!
— Треба її покарати.
— Так, покараймо її.
— Так, за її шльондрування.
Тебе ведуть до каплиці. Роса Перес і Клеменсія вилікували мені рану, яку ти залишила в мене між ніг, вони забинтували цю порожнечу марлею, тугенько мене перемотавши, щоб дитинка вночі не обмочилася, а передусім щоб його ковдрочка залишалася сухенькою, бо ж ковдри так довго сохнуть у цю погоду, і немає нічого огиднішого за ковдри, що смердять дитячими сцяками. Побачивши, як ти увійшла й зупинилася біля моєї колиски, споглядаючи мене, немов замислившись, так, ніби ти вміла мислити, я затуляю моє перелякане обличчя ручками й крізь сльози кажу:
— Погана!
— От бачиш?
— Навіть дитинка збагнула.
— Погана.
Перше слово дитинки. Вона вчиться говорити сама, її не треба нічому навчати. Усе через цю дурну свинюку Ірис Мателуну, як їй не бути шльондрою, якщо навіть свята дитина, яка ніколи не полишала цього будинку і є самою невинністю, збагнула, що вона брудна шльондра, якій не місце в цьому побожному осередку, оточеному святістю, вбогістю і старістю.
— Заберіть її!
Вони здивовано на мене позирають: дитина почала творити дива, її влада проявляє себе, він наказує нам, бо знає, що ми скоримося, він хоче, щоб ми викинули це сміття з дому, в якому він живе. Натякає нам, як уміє, що якщо ми не приберемо в домі, то він не творитиме жодних чудес і не вознесе нас на небо. Треба прибрати звідси цю шльондру. Що ж, одягнімо її як шльондру. Ти розпускаєш волосся, яке спадає тобі до пояса. Після того як із тебе зняли пальто, на твої цицьки натягують страшенно вицвілий светр, Маріє, ти в нас низенька, позич свою зелену спідницю, щоб вона була їй коротка й тісна і щоб крім цицьок у неї було добре видно ще й зад, сажею тобі малюють брови, покірні повіки — трохи розведеним олівчиком, губи — червоною помадою, щоб ти виглядала яскраво, як і належить у твоїй роботі, Ірис, ні, жодного пальта, навіть якщо тобі буде холодно, пальто закриває твоє тіло, а чоловікам подобається роздивлятися тіло в таких шльондр, як ти. Рита і Дора загортаються в шалі й, оскільки мусять коритися дитині, виганяють тебе на вулицю — в супроводі цих двох тіл у лахмітті Інес покидає цей будинок, втілившись у штучній й помальованій ляльці, схожій на Велетня. Ну все, ходімо, не стій тут як укопана, тобі треба працювати й заробляти на життя, старі випихають її, вона кориться моєму остаточному наказу піти геть назавжди, вони завертають у порожні провулки, перетинають площі без дерев, оточені вікнами, на яких уже позачиняли віконниці, вони крокують вуличками без ліхтарів, щоб ніхто не міг їх упізнати, так ніби хтось може впізнати двох старих, так схожих на решту злиденних старих, що вештаються вулицями, вони перетинають пустир і виходять на проспект, де вдають, що роздивляються афіші кінотеатру під погано освітленим дашком. Люди заходять і виходять із кінотеатру, ідуть вулицею, не звертаючи на них уваги, Ірис настільки очманіла, що не усвідомлює: ось воно, нарешті, кіно, актори, танці, сеньйорити, які заплющують очі, коли цілуються, нічого, ти просто обгортка, ти йдеш у порожнечі за старими, які трохи віддаляються від тебе, щоб люди думали, наче ти йдеш сама. Повз тебе іде сеньйор у чорному костюмі і свистом тебе підкликає. Старі чують це, хапають тебе і завертають углиб погано освітленого кварталу, дивися, сеньйор іде за нами. Усі троє ховаються в під’їзді. Сеньйор іще раз свистить, зупиняється на хвилинку на розі, а коли починає іти назад до проспекту, минаючи вас, старі кажуть тобі: вперед, — й Ірис виходить на роботу, тепер вона точно стане повією, звісно, старі, звісно, вона стане повією, яка ще може бути доля в ляльки з пап’є-маше з порожньою головою, якщо її не розірвуть на шмаття голодні чоловіки, як ось цей, що забирає її, пропонує сигарету і зникає разом із нею: прощавай, Ірис, не кури, Ірис, ти ще маленька, зрештою, якщо тобі судилося стати шльондрою, то краще кури, ну все, тепер це твоя доля, можливо, ти навіть непогано з нею впораєшся, бо кажуть, що життя в повій солодке, що вони пізно встають і все таке, а я, дурепа, у свої тринадцять, коли помер мій татко, пішла працювати в дім багатіїв, і мусила прокидатися на світанку, пізно в цієї дівки пішло місячне, але вона чортиха, ця мала, глянь, як вона скористалася тим, що її здуло, як намагалася перехитрити нас, щоб ми повірили, ніби в неї чудесна вагітність… ну ж бо, Рито, не плач, усе в неї буде добре, у того сеньйора було добре обличчя, і до того ж він забрав її на таксі, тому він не може бути поганим, переконана, він влаштує її на іншу роботу, бо кому до вподоби заробляти на життя, роблячи всяке свинство з людьми, яких ти навіть не знаєш, хай навіть тобі за це платять, Ірис товстенька, їй буде легко, тому що, кажуть, що товстенькі чоловікам до вподоби, так, вони самі кажуть: нам подобаються жінки, в яких є за що потриматися… що б це мало означати, ми, старі, навіть тієї мови, якою чоловіки говорять, не розуміємо, іноді здається, ніби вони по-китайському до нас говорять, а з віком починаєш розуміти чоловіків усе менше і менше. Тому не треба дитинку вчити говорити, треба, щоб вона забула й ті слова, що вже знає, адже ми знаємо, що вона знає, тому що вона їх промовляла — спочатку одне-два слова, а потім таке почне говорити, що нам того геть не збагнути.