ого нам не дадуть… Чогось би гаряченького попити: чаю, мате, кави чи навіть варення, розбавленого окропом, будь-чого, це жах, що про нас так забули, але це неважливо, їм дорого обійдеться той подив, від якого вони заклякнуть, коли зрозуміють, що в будинку нікого не залишилося. Однієї ночі Ауристела пішла жебрати й повернулася з мате й цукром. Після неї почали виходити й інші, найсміливіші старі — Рита в парі з Дорою, Сунільда Topo, яка має дуже переконливий гугнявий голос, а за ними вже пішли й інші. Далеко від будинку вони не відходять, бо бояться загубитися. Щовечора район немовби накриває повільною хвилею смороду й прохань: благальні голоси, нечутні кроки, які здатні як слідувати за тобою, так і переслідувати тебе, огидний віддих, що дякує, скорчена рука, яка заволодіває монетою і ховає її в дірявій спідниці, очі, що загоряються на хвилину й одразу ж гаснуть. Якась стара переслідує хлопця вздовж стіни, благаючи, щоб той їй щось дав, наполягаючи жалібним голосом, хлопець пришвидшує крок, але стара наздоганяє його, і, оскільки він не наважується втікати, він подає їй милостиню, швидко, щоб вона пішла й дала йому спокій, через що грошей він дає їй більше ніж належить. Одного дня групка старих повернулися з торбами, вщерть набитими овочами й наїдками; вони розповіли, що йшли слідом за сеньйорою, яка поверталася із закупів, і що натиск голодних старих та їхні схлипування і стогони на безлюдній вулиці були настільки потужними, що сеньйора зненацька так перелякалася від їхнього кашлю, плачу й наполегливості, що впустила свої торби й кинулася навтьоки, а що нам залишалося робити, — виправдовувалися вони, — як кажуть, у нужди обличчя єретика. Вони почали виходити на справу групками: поки одні старі розважали своїми соковитими плітками хазяйку крамниці й решту відвідувачок, інші щось цупили, іноді щось цілком безглузде, але найчастіше якусь булочку чи коробку чаю або цукру; як прогодувати сорок старих, які хоч і не дуже голодні, але завжди про щось просять — чашечку чаю, шматочок хліба, хай навіть черствого, щоб кинути його на вугілля, яке залишилося від дров, які ми розпалювали, щоб нагріти дитинці воду. Вони кладуть дитинку поруч із вугіллям, щоб їй не було холодно, часом вони мало не смажать мене, але я не здатен закричати, бо я не маю голосу, ці гарпії хочуть запекти моє ніжне м’ясо на рожні і зжерти мене, але ні, мене кладуть у ліжко: треба добре дбати про дитинку, дивися за ним, Ауристело, дивися за ним, Тересо, дивися, які в нього очиська, дивися, як він на нас дивиться, ніби хоче сказати, щоб ми трохи почекали, бо вже скоро він почне творити чудеса, потерпімо ще трошки, скоро прибудуть карети, по них уже послали, чекайте, жінки, чекайте, але як тут чекати, якщо ми вмираємо з голоду. Правиться літургія з мого сповивання, одягання в труси, зав’язування в конвертик перед [ ] вівтарем, перед рештками забутих гібридних божеств, гіпс яких розмокає від вологості — падає чиясь рука, хвіст змія, вони розбиваються до підлоги, старі розносять по ній білі сліди, біжучи зустрічати тих, хто прийшов знадвору: ану, дівчатка, що ви нам принесли. Вони розповідають, що були у м’ясній крамниці, й поки господар різав якісь тельбухи підсліпуватому покупцю, їм вдалося поцупити… гляньте, ціла корейка ягняти — свято, свято, вони повиривали мостини з підлоги, виламали двері й розклали вогонь, чекаючи, доки він не догорить до вугілля, над яким вони розклали корейку, чарівний аромат якої сягнув і моїх ніздрів: тієї ночі, поки вони навпочіпки біля вогнища обгризали кістки ягняти, мене поклали в мішок, залишивши зовні лиш голову, ніби індику, якого везуть на продаж: мене гарненько зашили всередині мішка, щоб дитинка не могла поворухнутися, ще один шов, ось тут, цією голкою для мішків, краще одягти на нього ще один мішок і так зашити, Сунільдо, ти не їси й маєш сильні руки, засунь його в цей мішок і заший, я також хочу допомогти, я вмію робити такі шви, що потім їх не розріжеш. Мене кладуть у колиску. Поки вони святкують крадіжку корейки, поки я слухаю, як кукси їхніх зубів вгризаються в кістки, поки я бачу силуети, які рухаються в присмерку, й обличчя, виліплені в тінях, я поглинаю кашу, якою мене годують, ось уже кілька тижнів мені дають тільки її, й вона мені обридла, і я її не хочу, тож старі скаржаться, що в цієї дитини немає апетиту, що з ним сталося, то, мабуть, через холод, краще одягнути на нього ще один мішок й тугіше зашити, ну ж бо, Кармело, ти маєш багато мішків. Кармела шиє. Шорстка й смердюча фактура джуту дряпає мені шию до крові, хотів би я попросити їх, щоб вони трохи розширили отвір, із якого стирчить моя голова, але як, якщо я не вмію говорити, кажуть, що я народився німим, у цьому домі, а тепер я не маю навіть рук, щоб подати ними знак, я ніяк не можу з ними спілкуватися. Навіть мої очі не здатні вблагати їх полегшити мої страждання, вони не дивляться мені в очі, коли дають кашку чи коли вмивають обличчя ганчіркою, чи коли пришивають наступний шар мішковини, аж доки вона не дряпає мені підборіддя, вони не бачать мене, бо я не маю значення, я не існую, я лише пасивна матерія, на якій проектуються образи дитини, Боя, чуда; час їсти кашу, як це вона ще не готова, Маріє, хвилинку, зараз буду, дитинка плакатиме від голоду — але я не плачу, не говорю й не кажу, хоцю спатки чи хоцю піпі.