Оскільки зараз вони виходять на вулиці майже щоночі, мене залишають у каплиці самого. Мабуть, у якомусь темному кутку таки зостаються кілька примар, які не виходять надвір через хворобу чи слабкість, тремтячи серед нечистот чи кашляючи, чи харкаючи, мабуть, то якась стара в агонії, яку я не ладен упізнати і про яку решта забули, захопившись новою справою. Тому що тепер вони повертаються зі здобиччю дуже пізно. Кажуть, що в цьому районі грабують людей. Злочинні старі чигають на перехожих за рогом, вони ідуть за ними, схлипуючи й кашляючи, благаючи й переслідуючи, ниючи й жебраючи, аж доки не заводять цим людину в якийсь неосвітлений провулок, де п’ятеро чи шестеро старих вискакують із тіні, кидають жертву на землю, шмагають палицями й батогами, забираючи в неї все: гроші, пакунки, одяг. Кажуть, що в районі вже знаходили кількох голих і непритомних людей. Кажуть, що брами стали небезпечними. Щось, що в темряві схоже на стовбур дерева, може насправді бути беззубою тремтливою жебрачкою, яка вервицею своїх нещасть і хвороб може завести тебе на пустище, де на тебе накинеться ціла кровожерлива банда… Краще не ходити наодинці вночі цим районом, він тепер не такий, як колись, у добрі часи, його зіпсували ці старі… Але хіба це може бути правдою… Це, мабуть, брехня… Ніхто не вірить… Чистісінька правда… Як нам повірити в те, що група бозна-яких літніх жебрачок, які з’явилися невідомо звідки, заполонила цей тихий район, кажуть, що дехто вже хоче переїхати звідси куди-інде, кажуть, що вони увійшли в магазин до того хлопця, який продає вживані журнали, коли він був там сам, і стали просити милостиню, і раптом шість старих обікрали всю його касу; краще пошукати собі помешкання подалі звідси, тут страшно ходити вночі, тому що зненацька частинка ночі набуває тілесної форми й кидається на тебе, щоб витягти з кишені останні гроші, вони поволі переслідують людей, аж доки те, що здалеку здавалося тінню, не оживає, не бунтує і не нападає, ось що відбувається, можливо, що ці старі, про яких говорять у цьому районі, — не більше ніж тіні страхів, але те, що старих чимало… не знаю, чи аж так багато, але старих стало більше, ніж раніше… вона виходить сама, замотавшись у шаль, човгаючи капцями, тягнеться уздовж стіни, але коли ти бачиш, як вона наближається до тебе, згорблена й кульгава, то знаєш, що за рогом на тебе вже чекає озброєний гурт старих, тож ти негайно переходиш дорогу на освітлений бік вулиці, але вдалині кварталу бачиш ще двох старих, тоді ти перелякано вибігаєш на середину вулиці, де зіштовхуєшся з групкою тіней, що сунуть на тебе, тож ти хочеш повернутися назад, але там лише стіна без вікон, тому що я їх всі замурував, а своїм пензлем зімітував старість так, що ніхто й не помітить їхньої відсутності, лише обличчя, лише лахміття, часом вони нападають, а часом ні, як пощастить, тому що не можна боятися стареньких, які втікають, немов щурі, і прибігають сюди, в каплицю, зі своїми трофеями, щоб поділитися ними й наїдками, щоб ними поласувати: це пальто товстої сеньйори я віддам Мерседес Барросо, а цей ланцюжок від золотого годинника — Брихіді, бідолашна буде дуже щасливою.
— Я бачила Ірис.
— Де?
— Тут недалеко.
— Невже?
— Вона ходила в капелюсі.
— Зараз не носять капелюхів.
— Кажу тобі, вона була в капелюсі й подивилася на мене.
— У мої часи капелюхи були…
— Хай Ірис навіть і не думає сюди потикатися.
— Мені здається, що саме цього вона й хоче.
— Навіщо їй це?
— Не знаю, тепер вона, либонь, багатійка…
— Щоб украсти в нас дитинку?
— Щоб забрати в нас дитинку?
— До того, як вона сотворить чудо?
— Вона не посміє…
— Ми маємо оберігати дитя.
— Так, ми мусимо його сховати.
— Воно не має здогадатися, що ми хочемо його сховати, бо це може його налякати.
Кожна стара вдає, що перейнята звичними клопотами, або ж справді заклопотана, Марія Бенітес готує пантруки[65]: я чула, що кілька днів тому хтось украв у магазині паприку, дай мені її до пантрук, бо без паприки вони не такі, звісно, якби ще в нас був індичий бульйон, — вони доламують підлогу сокирою, розпалюють за допомогою трісок вогонь, шиють при світлі єдиної свічки, складають свій мотлох у мішки. Четверо з них наближаються до мене з великим мішком — мене беруть на руки, кажучи: гарненький мій, хропи-хропи, не бійтеся, мій хлопчику, ми подбаємо, щоб ця зла розмальована жінка не прийшла сюди й не украла вас, щоб робити з вами всякі свинства, адже ви святий. Мене кладуть у мішок. Четверо старих стають навколішки довкола мене й зашивають мішок. Я не бачу. Я сліпий. А інші наближаються до мене з іншим мішком, який так само на мене надягають і який так само зашивають, під бурмотіння молитов, яких я майже не чую: сотворіть чудо, коли на те буде ваша воля, але хай це буде хутко-хутесенько, тому що Ернестина Лопес скоро помре там у куточку, вона хвора, вона плаче, бо каже, що не хоче вмирати; вони шиють, зав’язують мені мішки на голові, потім до мене підходять інші старі, і я відчуваю, як мене огортає ще один шар темряви, ще один шар тиші, що пом’якшує голоси, яких я вже майже не розрізняю, глухий, сліпий, німий, пакуночок без статі, все зашито й перев’язано шнурками й мотузочками, мішки за мішками, мені важко дихати в цій пастці послідовних шарів джуту, всередині стає гаряче, немає потреби рухатися, мені нічого не треба, цей пакунок — це весь я, скорочений, незалежний ні від кого й ні від чого, я чую, як вони, колінкуючи, звертають до мене свої молебні, благають, бо знають, що тепер я всесильний, і тепер я сотворю диво.