— Здаюся.
— Не кажіть так, матінко.
— Це все мої роки.
— Від них не втечеш, матінко.
— Я думала, що мене вони не дістануть.
— Як це?..
— …або що вони дістануть мене в інший спосіб…
— Не розумію.
— Не переймайтеся, монсеньйоре. Залиште мені хоча б цей привілей, яким наділені старі: говорити речі, які не мають значення. Коли ми можемо почати обживатися в новому будинку?
Від обговорення прізвища Брихіди вони переходять до суперечки щодо права називатися її найкращою подругою, а відтак до того, кому що залишилося від її речей: синенька атласна ковдра, радіоприймач на батарейках, після того як Амалію забрали бозна-куди, ножички, гольник, купальна шапочка малинового кольору — жива Брихіда, що мала більше матеріальної основи, ніж їхні примарні сутності і їхні голоси, стишені роками. Отець Асокар замислив був пояснити їм походження статків Брихіди та її спадщини, додавши до цього короткий опис історії будинку зі згадками про Інес де Аскойтіа, а також величні проекти, що почнуть утілюватися в життя на цьому самому місці, щойно за тиждень почнеться знесення… Марно, марно, у головах старих була така плутанина, що годі було намагатися привести їх до ладу. Він зіжмакав у кишені папірець, на якому вранці занотував деякі відомості для своєї промови, й викинув його на землю. Паперова кулька докотилася до ніг однієї зі старих, яка, сперечаючись зі своєю сусідкою, підняла її, акуратно розправила і, не читаючи (якщо вона взагалі вміла читати), склала папірчик удвоє і, про всяк випадок, заховала. Отець Асокар задивився на неї. Неймовірно! Таки недаремно матінка Беніта прагнула полишити це пекло зіпсутих розумів і тіл. Краще нічого їм не пояснювати. Хай вони думають що хочуть, тому що аргументи й протиріччя, причини й наслідки на цих анархічних істот не мали жодного впливу. Так чи інакше, але найкраще зараз забрати їх із будинку й посадити в мікроавтобуси. Помахавши аркушами з іменами в повітрі, він примусив їх замовкнути.
— Отче Сільва.
— Так, отче.
— Посадіть разом з отцем Ларраньяґою у перший мікроавтобус цю… цю дуже хвору сеньйору. Її треба госпіталізувати. Але зрештою, на нас там чекають лікарі, які всіх їх сьогодні ж оглянуть і тоді вже скажуть, що з нею робити… Як її звуть?
— Ернестина Лопес.
— Ні, Люсі… Ернестина Ривас, удова Лопеса.
— Так, так і є: Ернестина Ривас, удова Лопеса.
Відсунули ширму, щоб пронести всередину ноші. На них поклали хвору, а решта старих стали купкою біля дверей, щоб подивитися, як її садять у чудесний білий автобус. Якою хворою була бідолашна сеньйора Ернестина, майже небіжчицею! Але коли отець Ларраньяґа посадив її біля зеленуватого віконця, вона одразу немов ожила, осяяна променем сонця, який падав на неї з одного з люків на даху, вона усміхнулася своїм подружкам і помахала рукою, ніби кажучи: покваптеся, дівчата, тут так добре. Ширму знову закрили. Так, поквапмося. Старі підняли свої клумаки й торби. Будь ласка, беріть якнайменше, — сказав їм отець Асокар, — там вам усе дадуть, ще й нове. Хіба я не казала вам, дівчата, що на небі нам дадуть усе нове? Так, але ця свята з хвостом змія так мені подобається, я не можу її залишити. А я — сумку з моїми дрібничками. А я — цього архангела Гавриїла. Хіба він не належав Амалії? Аякже, я беру його, щоб віддати їй, бо впевнена, що там, куди нас забирають, на нас чекатиме Амалія, яка вже, певно, знайшла пальчика. Якомога менше, дочки мої, лише найнеобхідніше. Увесь ранок вони обирали з-поміж своїх пожитків, трохи зменшуючи свої пакунки, Кармела має справжню валізу й кладе все в неї. Кошики, сумки з тканини або звичайні мішки, які вони закидають собі на плечі, усміхнені, бо настав час рушати, молоді священнички так само співчутливо усміхаються, тому що відвозять цих бідолашних старих в оселю, якою їх обдарувало Боже милосердя, а тут тим часом реалізують яскравий проект майбутнього: спортивні зали, вежі, театри, навчальні класи, бібліотеки, які приваблюватимуть дітей, що більше не швендятимуть вулицями, потрібно все це знести, це буде неважко, тут лише саман і глиняні перегородки, майбутнє розпочнеться, щойно через ці двері вийдуть старі, щасливі, але зворушено заплакані, і ми, що так само зворушені, разом із ними. Отець Асокар знову просить тиші.