— Отче Сільво…
— Так, отче.
— …встаньте біля ширми й відхиляйте її щоразу, як підходитиме стара, ім’я якої я називатиму. Спочатку сирітки. — Вони сідають у перший мікроавтобус до хворої, щоб він висадив їх біля сиротинця дорогою до нового дому. Водій уже поінформований. Сиріток п’ятеро. Що ж: Еліана Рікельме.
— Я.
— Вероніка Ґонсалес.
— Я.
— Мірелья Сантандер.
— Я.
— Еуфросіна Матус.
— Я.
— Ірис Мателуна.
Ніхто не відповідає.
— Ірис Мателуна?
Старі знизують плечима, здіймають руки, закопилюють нижню губу, немовби кажучи: звідки я знаю, я не в курсі, навіщо мене звинувачувати, якщо ви зібралися когось звинувачувати, я не маю нічого спільного з цією справою, якщо це взагалі справа, а до того ж згадайте, якою була ця Ірис Мателуна, хтось має сказати правду отцеві Асокару. Рита зробила крок уперед:
— Отче.
— Так?
— Ірис пішла з дому тиждень тому.
— Як це пішла?
— Пішла. Бачили б ви, яка вона була вперта…
— До чого тут її впертість?
— Ні, але бачили б ви, яка вона була погана.
— Ні, Рито, це вона недавно такою стала, раніше вона такою не була…
— Чому вона стала поганою, Рито?
— Не знаю, отче, вона стала вимогливою і таке інше…
— Як, коли?
— Коли ви залишили нас самих.
— Так, отче, вона почала виходити вночі на вулицю.
— І зникла.
— Боже мій! Як це так, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка?
— Майже шістнадцятирічна.
— Але ж зникла.
Що нам було робити, отче, ми не винні, вона нікого не слухалася, страх як хотіла чоловіків, сусідки розповідали нам, що бачили, як вона вилазила на вікно на другому поверсі і кричала до чоловіків, які йшли вулицею, весь район знав її непристойні витівки, і на додачу вона була ще й найвідсталішою, а потім вона зникла, ми не винні, ви покинули нас голодних, Ірис, мабуть, утекла з будинку, бо була голодна, ми телефонували архієпископу, вам особисто, отче Асокар, але секретарі відповідали нам весь час одне й те ж: мовляв, зачекайте ще кілька деньочків, — а коли пішли чутки, що ви залишили нас тут помирати з голоду, що ви забули про нас, тоді, зі страху, кажу я вам, і утекла, либонь, Ірис Мателуна, щойно я побачу матінку Беніту, то одразу скажу їй, що це нікуди не годиться, як таке можна собі дозволяти, що я дуже на неї сердита і не впевнена, що хочу бачити її там, нагорі…
— Де?
— Хіба ви не казали, що новий будинок розташований у горішній частині міста?
— А, так.
Так відповів отець Асокар, бо не знав що ще сказати. Краще зараз не вв’язуватись у проблему Ірис Мателуни. Потрібно негайно поїхати з цього будинку. Питання Ірис вирішиться потім. Вона ще з’явиться. Вони ще з’ясують, що робити з її зникненням чи втечею, або чим там ще… Треба негайно їхати, бо якщо вони затримаються в цьому приміщенні хоча б на хвилину, то старі знову пустять тут коріння і наново заволодіють будинком і вже не дозволять його знести. А потім розберемося з Ірис Мателуною. То була та товстенька, з поламаним переднім зубом, — раптом перелякано згадав священник, — ні, ні, зараз треба негайно їхати й не думати про Ірис, бо це може мати серйозні наслідки. І якщо наслідки таки будуть, то хай вона приведе їх до вже спорожнілого будинку.
— У двері хтось дзвонить, отче.
Ірис! Це Ірис Мателуна, яка повернулася саме вчасно, щоб вирішити всі питання, — подумки благав отець Асокар.
— Відчиняйте, отче Сільва.
Це не Ірис. Це молодий скромний робітник із закоченими до литок штанами, що приніс велетенський гарбуз із товстою сіруватою шкіркою, який мав неправильну форму, ніби доісторична тварина. Робітник запитав:
— Дім духовних вправ Боговтілення Ла-Чимби?
— Так…
Не кажучи більше ні слова, він стрімголов помчав крізь натовп старих, що розступалися, аби цей чоловік із величезним гарбузом міг просуватися. Дійшовши до клуатру подвір’я біля вхідних дверей, він зупинився і запитав: