— Цей вогонь нікудишній.
Вона пхає руку в торбу і дістає звідти папір і тріски, щоб розпалити вогнище. Після цього спирається на торбу. З’являється хирлява й коростява сука, яка хоче, щоб її погладили. Вона вкладається біля неї. Усі мовчать. Угорі сухі гілки платанів нагадують рентгенівський знімок на мертвотно-блідому від електричних вогнів тлі міського неба. Стара сьорбає мате із закіптюженої від постійного нагрівання вогнем бляшанки з дротяною ручкою. Вона ще раз занурює руку в торбину, дістає шматок булочки, пропонує його, хтось погоджується, тимчасом як вона бідкається:
— Поганий вогонь цієї ночі.
— Поганючий.
Стара знову нишпорить у своїй торбі, виймає більше паперів і трісок, кидає їх у полум’я, яке миттєво більшає. Але довго воно не горить. Хтось каже, що йде шукати прихистку в іншому кутку, бо ніч буде лютою, так, дуже лютою, й дехто з них іде. Вогонь від паперу й трісок довго не горить. Бувайте, ви не йдете з нами, хоча ніч під мостом така холодна, ні, я залишаюся, я втомилася — й вони йдуть, не попрощавшись, залишивши її саму. Вона кашляє. Кутається в шаль. Трохи ближче присувається до вугілля, бо вітер посилюється, сука так само йде. Вона кличе її:
— П-с-т, п-с-т…
Але сука не повертається. Стара підводиться, бере мішок, відкриває його й висипає звідти все на полум’я вогнища: тріски, картонки, панчохи, ганчірки, щоденники, папери, мотлох, байдуже, аби лише трохи розгорівся вогонь, щоб не так відчувався холод, однаково, що смердітиме папером і паленим дрантям, яке повільно тлітиме. Вітер розвіює дим і запахи, а стара лягає на каміння спати. Вогонь ще трохи горить поруч із самітною постаттю, що скидається на ще одну торбу з ганчір’ям, а потім починає гаснути, за ним холонуть жаринки, що вкриваються тонким шаром попелу, який розвіює вітер. За кілька хвилин під мостом не зостається нічого. Лише чорна пляма, яку вогонь залишив на камінні, й закіптюжена бляшанка з дротяною ручкою. Вітер перевертає її, вона котиться камінням і падає в річку.
Санта Ана і Лос-Домінікос, Чилі, 1962–1963
Польєнса, Мальйорка, 1968
Хуенґа, Сантандер, 1969
Вальвідрера, Барселона, 1969
Розмисел у десяти кімнатах
Ми фактично не знаємо, хто такий Хосе Доносо. І для читача ця позиція — вигідна: не відати про сам факт існування книги до моменту зустрічі з нею. Тим чистішим і чеснішим може бути контакт із історією.
З іншого боку, окремі контексти можуть допомогти навести початкову різкість. «Розпутний птах ночі» (далі для зручності РПН, ваговита абревіатура, що вказує собою на масивність роману) розігрується в кількох лабіринтоподібних і химерних будинках: дім духовних вправ, де ховається письменник Умберто, та будинок у Ринконаді, де виховується Бой; один із незчисленних і принципових сюжетних паралелізмів, яких у книзі тьма-тьменна. Тож виникає спокуса організувати текст про текст якраз у такий спосіб: як відвідування умоглядних кімнат і приміщень, завалених небувалими образами, неочевидними обставинами та непрозорими ідеями. Не треба собі в цьому відмовляти. І хай їх буде, скажімо, десять. Як натяк на ту гармонію та красу, що в світі Доносо піддані чи не найсильнішим пошкодженням, ну чи принаймні — трансформаціям. Ходімо.
У першій кімнаті ми зустрінемось із тим фактом, що Доносо — чилієць. Тобто латиноамериканець. А значить, і його роман є латиноамериканським. Оскільки дата публікації — 1970 рік, можемо ствердити, що він належить і до часів буму латиноамериканської прози (у «Західному каноні» славетний Гаролд Блум згадує ім’я Доносо поряд із Карпентьєром, Октавіо Пасом, Астуріасом, Фуентесом та Кортасаром), і до нині вже вкрай зношеного «магічного реалізму». Все так, і навіть більше: поряд із РПН необхідно згадувати роман 1967-го року, книгу руки колумбійця, що теж був журналістом (як і багато хто в тому літературному поколінні, заангажованість у суспільне життя — його родова прикмета) і чия сага також розігрується в декораціях величного будинку. От тільки фінал там дає надію, що прокляті роки закінчуються, а любов розриває трагічне кружляння колом, натомість кінець роману Доносо провіщає щось цілком інше, куди менш оптимістичне. Справді: «Розпутний птах ночі» є доброю антитезою до «Ста років самотності» Маркеса. Адже зникання світу може свідчити і про очищення та новий початок, і про кінцевий кінець, ніщоту та лунку порожнечу. Повернемося до цього наприкінці.