Пройшовши надвір’ям політичної реальності тих часів, опинимось перед необхідністю зазирнути і до «колоніальної» робітні. У Доносо написався не так постколоніальний текст, як роман антиколоніальний. Де колоніальність є більше внутрішньою, ніж зовнішньою. А відчуття загроженої ідентичності — невідступним: про своє, власне і неповторне обличчя тут пристрасно мріють, маски калейдоскопічно змінюють одна одну, за нетривкою личиною йде наступна. Умберто мислить себе поперемінно і письменником, і сином свого бідного батька, і секретарем, слугою та жертвою дона Херонімо, а ще старою жінкою, малим дитям, Німеньким, власне імбунче, ніким. І Ніким. Ідентичність персонажів принципово плинна, непевна, ти не володієш собою, не є собі хазяїном. Як це і належить статусу колонізованого.
Згадаємо, що Доносо саме чилієць, а не іспанець; як і не аргентинець, не бразилець, не колумбієць. Своя ієрархія існує і в «другому світі». Можна навіть ствердити, що Доносо іде в хрестовий похід супроти Латинської Традиції, яка виродилась в неживе доктринерство. Тобто це колонізування минулим, де туго переплелись експортоване католицтво, прагматизм виживання і жорстка становість. (Питання, чого в українській літературі в ті ж роки не написався схожий за силою впливу роман, попри власне 60-ницьке піднесення, спробу очищення лівої риторики і пошук альтернативних поетикальних джерел у національній міфології, що вилилось у суперечливе явище «химерного роману», залишимо тут відкритим).
Саме цей простір, де йдеться про визволення від ригідних структур, в діапазоні від політичних до ментальних, має як мінімум три суміжні комірчини, з якими слід ознайомитись. Перша ховає в собі питання міфів та міфологічності. Довгий час здається, що чилієць протиставляє збанкрутілій традиції щось більш фундаментальне й автентичне, щось із фольклорних індіанських глибин. Сюди можна зарахувати і вже згадану легенду про двох відьом, і дотичний сюжет про імбунче, істоту, закриту в собі, із зашитими отворами й тому нелюдськими здібностями. Та чим далі в текст, тим більше іронії щодо цих наративів проступає безпосередньо на сторінках: відьми могли бути зовсім і не відьмами, а учасницями драматичної та банальної історії про ранню вагітність і потребу швидко знайти цапа-відбувайла. З імбунче складніше, бо вкотре повтореним інваріантом цього образу РПН фактично завершується, але там, де чекаємо (чи підсвідомо хочемо побачити) хоч якогось натяку на космогонічність і новий початок, де прагнемо відчути благу вість про нове народження і новий старт, — там урешті натрапляємо на згортання світу в мішок, в точку і ніщо, зіштовхуємось із анігіляцією та тотальним зникненням. Міф, що мав би дарувати вічне повернення та рятівну циклічність, перетворюється на сюрреалістичні повтори й пробуксовування; він дотліває на вогнищі під мостом, востаннє засвідчуючи тотальність матеріального. Цей костур виявляється неякісним протезом, який Доносо також відкидає.
У наступній комірчині можна розгледіти, а яким же Ідеальний Роман мислять собі «молоді літератури», ті нахабні та сильно талановиті їхні представники, що активно шукають себе, спираючись на могутніх попередників. Доносо, який і вибудовує РПН саме як Великий Роман, важливий-текст-про-важливе, пропонує наступний рецепт: національно забарвлений модернізм, плюс оригінальна — хоч і скомпрометована — міфологічність, плюс відчутна ідеологічна націнка, плюс психологізм (недарма назву книзі дарує Генрі Джеймс), а ще інтелектуалізм (через присутність метарівня, адже процес письма та фігура Умберто-письменника тут відрефлексовується не раз), ну і тематична сенсаційність, що надає такому конгломерату зрозумілої динаміки. Тобто це важить як певна соціологія: а що саме в другій половині XX сторіччя малося на увазі під есенцією романності? А ось що.
Ну і нарешті третє приміщення, пов’язане із колоніальністю: авторова самопрезентація. «Розпутний птах ночі» — із фігурою героя-письменника, його безкінечними переживаннями та неможливістю почати писати книгу, комплексом шарлатана й амбіціями творця, — може бути прочитаний як символічна автобіографія. Доносо розказує про свою психічну реальність: реальність письменника, що виборює право бути собою і перед травмованою культурою, і перед власним внутрішнім цензором. Оця характеристика з вуст Емператрис, що стосується героя, цілком прикладається і до самого Доносо: «Умберто не мав потягу до простоти. Він відчував потребу викривляти нормальне, немовби щось змушувало його мститися й руйнувати, і через це його початковий проект настільки ускладнився і деформувався, що він сам неначе назавжди загубився у своєму уявному лабіринті, сповненому темряви й жахів, лабіринті, який був тривкішим за нього самого й решту його персонажів […]». З тією різницею, що роман Доносо постає і свідченням, але й результатом боротьби чилійця із демонами Сумнівів і Неспроможності.