Ірис спить у ліжку, посмоктуючи великий палець, а ми зайняті тисячолітніми жіночими клопотами з приготування кімнати, у якій народиться дитина, тішачись цими ритуалами, що освітлюють наші приспані інстинкти, а також порожнечу, в яку не так давно провалилася Брихіда: тоді, в ту так само врочисту мить, наші інстинкти так само ожили в могутності ритуалів смерті, й ми плакали й голосили, бо з давніх-давен однією з ролей старих бабів була роль плакальниці, бо плакати й голосити на похоронах добре, так само, як добре звеселятися з нагоди народження. Наші голоси, цей нескінченний клубок зауважень, обриваються, ш-ш-ш, повільніше, не розбудіть її, цей шепіт, прикрашений зараз новим теплом, багрянцем, наші голоси немовби воскресли в цих ритуалах, що передують народженню, в цій літургії, до якої не допускається жоден чоловік.
Так. Вагітність Ірис — це диво. Ніхто не піддавав його сумніву, щойно це стало доконаним фактом: ми з легкістю пристали на те, що запліднення її відбулося без чоловіка. З якою радістю ми відкинули в забуття акт, наслідком якого стало зачаття дитини, замінивши його таємничим втіленням у дівиному лоні, що відштовхнуло чоловіка! Нам потрібно було позбутися думки про втручання чоловіка. Ми маємо віднадити страх того, що прийде батько дитини й заявить про свої права на неї. Чого це ми маємо ділити дитину з чоловіком, якщо страждає не він, а жінка, він не вміє ростити, це жінка жертвує собою, чоловік лише отримує задоволення від зачинання, брудне, нетривке задоволення, що його ми колись відчували, але посунули далеко в забуття, замінивши радощами материнства, якими деякі з нас були колись ощасливлені. Ірис — чиста. Жоден чоловік не має прав на те, що вона носить у животі. Ніхто не має знати. Ніхто не має її бачити. Тут, у підвалі, який нам підготував Німенький, наш хороший Німенький, що б ми без нього робили, ми віднаходимо цілісність у прасуванні й складанні пелюшок, в’язанні шалей, численних шалей, щоб укривати дитинку в холод не якимось ганчір’ям, — небезпечно, коли такі маленькі дітки хворіють, хоча, кажуть, зараз є пігулки, які звільняють від шмарклів за кілька днів, треба купити таких пігулок, — а ще ми підв’язуємо шовковими стрічками гіпюрове мереживо до завісок, що спадають із балдахіна з бронзовими маківками, а ось церата, щоб матрац не гнив від сечі, бо попаскуджені матраци сильно смердять, а в цьому підвалі майже нема вентиляції, треба наробити слинявчиків із цього гарненького тонкого шовку, обов’язково синіх, бо буде хлопчик, ні, шовкові слинявчики ні до чого не придатні, бо руками їх не відпереш, хіба не бачите, ми ж не будемо віддавати їх до хімчистки щоразу, коли дитинка їх забруднить, а дітки часто бруднять слинявчики, по кілька за день, але якщо шовк випрати, — Амаліє, як можна бути такою дурною, щоб не знати навіть такого, що натуральний тонесенький шовк треба легесенько змочувати, трошки просушувати і потім ледь теплою праскою…
5
Не те щоб я чув якісь голоси чи кроки, чи навіть відчував, що за мною стежать у коридорах, якими я безперестанно метушуся в цьому незміримому домі. Проте з часом до мене почало доходити, і згодом я помітив, що хтось інший, так само, як і я, почав метушитися коридорами, порожніми кімнатами, проходами. То були ні старі, які з самого рання ховаються у своїх комірках, ні черниці, які падають від знемоги, не маючи сил, навіть щоб помолитися за всіх мешканок, і зачиняються у своїх подвір’ях.
То була ти. Я одразу здогадався. Я не бачив і не чув тебе, але я був цілком певен, що то була ти, твоє дитяче розпутне й погано помите тіло, це ти поділяла зі мною той простір, який оточував мене. Чому? О цій порі ти б мала спати разом із усіма іншими сирітками, а не сновигати блукаючи або, либонь, зупиняючись часом неподалік від того місця, де я саме проходив. Чому ти вешталася вночі коридорами? Отже, ти лише вдавала, що поділяєш страхи старих: темрява, павутиння, бабаї, імбунче, обвали, ґвалтівники, дон Клементе, злі пси, дірки, в які можна впасти, цигани, які крадуть дітей, темні речі, бабаї, бабаї?.. Чому ти за мною стежила? Чому ти мене переслідувала? Ні, ти мене не переслідувала. То була лише присутність, і ця присутність, найпевніше, була твоєю, вона поступово втручалася в рівновагу моєї нічної порожнечі, де нічого мене не зачіпало — ні спогади, ні бажання, де жодна присутність не пропонувала себе моїй вразливості. Хутчій за все ти підвелася з ліжка непомітно для інших сиріток, аби упевнитися в тому, що щоночі я допізна кружляю будинком, часом навіть цілу ніч, бо я не сплю, і стала на мій шлях, спочатку не видаючи себе, примушуючи мене почуватися заклопотаним у просторі ночі, моєму терені, вимагаючи, щоб я слідував за тобою, не бачачи тебе, немов пес, що йде слідом завдяки самому лише запаху.