Удень я проходив через одне подвір’я, щоб залатати проточину в трубі, яка мала ось-ось затопити клуатр, і побачив, як ти гралася в класики зі своїми подружками поруч із липою… Перед тим як рушити далі, я кинув на тебе погляд із темряви коридору, щоб і ти глянула на мене чи подала якийсь знак. Я й не знаю, чи взагалі ти мене бачила. Хоча, мабуть, таки бачила, бо ти вмієш дивитися без погляду і знати, не усвідомлюючи знання. Я тебе не кохаю. Ти навіть не викликаєш у мене цих огидних ностальгійних спогадів, які виникають у чоловіків мого віку поруч із носієм юного життя: ти — нижче створіння, Ірис Мателуна, первинна форма буття, що оточує жіночий репродуктивний орган, який визначає твою особистість настільки, що все решта в тобі є лише зовнішньою шкаралупою. Однак твоя присутність у будинку терміново вимагала моєї уваги, і я був вимушений припинити чекати на випадкову зустріч із тобою протягом дня і почав вигадувати способи натрапити на тебе, очікуючи на знак. Ти не дивилась на мене. Ти не бачила мене. Я звик, що погляди, які падають на мою постать, зісковзують, не знаходячи, за що зачепитися. Чому ж тоді ти за мною стежила, якщо навіть поглядом не збиралася визнавати моє існування?
Аж ось одного вечора я зустрів тебе саму в коридорі. Ти розважалася тим, що складала з великих аркушів газети трикутні капелюшки. Ти наділа цього капелюшка й дурнувато мені усміхнулася, оголивши обламаний передній зуб — так, ніби надягання цього папірця на голову було найсмішнішою у світі річчю. Це єдиний мій спогад про твоє обличчя того вечора. Утім, я не можу забути тієї погрози, яку кинув мені замахом свого кулака і грізним вищиром бородатий войовничий ватажок, який волав із невиправного минулого на капелюшку з газетних аркушів.
То був знак про початок терору: бородатий ватажок переслідував мене коридорами, проти ночі, разом зі своїми смердючими мстивими посіпаками, озброєними карабінами, погрожуючи кривавими розправами. Що я такого зробив, щоб мені загрожували, хто я взагалі такий? Ніщо, ніхто, порожнє місце. Звідки я міг його знати, опріч тих старих газет, які архієпископ присилає сюди вантажівками, щоб вони не погубилися, матінко Беніто, газети, і журнали, і книжки, якими б старими вони не були, а чогось таки варті? Чого від мене вимагала та апокаліптична фігура, яка заповнювала собою весь будинок? Уночі вона не давала мені спокою в галереях, кричала мені прокльони: боягуз, сраколиз, підлабузник, запроданець, — тягнучи за собою весь свій революційний почет, який надокучливо оголошував про всі трагедії світу серед моїх коридорів, загарбуючи мою самотність, заганяючи мене в кут, скликаючи зворохоблене юрмище, яке вторглося в мій світ, щоб розірвати його на шмаття.
Зробивши того паперового капелюшка, згорнувши аркуші паперу так, як ти це зробила, — ти прекрасно знала, щó і навіщо робиш, погодься — ти залишила це обличчя, цю загрозу, скеровану безпосередньо на мене.
Та цей будинок дуже великий. Влада, накопичена сумирністю старих, які заповнюють цю порожнечу волею своїх амулетів, діє немов розчинник: цілі натовпи, замовкаючи, губилися в цьому безмірі, аж доки не залишився один-єдиний бородатий ватажок, який порозмахував рукою кілька ночей і зрештою повернувся до свого стану капелюха, новини, набувши розмірів старого паперу і залишивши по собі твою чітку присутність із піднятою догори рукою поруч зі стіною, яка розділяє подвір’я з пальмою і вулицю. Фари автомобіля, що проїхав повз, освітили зеленим загострені уламки скла на верхівці муру, встановлені там, щоб ніхто не заліз по ньому всередину і не виліз назовні. Ти опустила руку — неможливо. Й ти далі кружляла в темряві, упевнено, без страху, примушуючи мене йти позаду, цього ти хотіла, щоб я слідував за тобою, щоб робив те, що робила ти, щоб ми зупинялися, аби послухати, як хтось, вертаючись дуже пізно додому, намугикував якусь пісеньку. Ти знала, що я став непомітно чатувати на тебе за ширмою. Ти могла заскочити мене там зненацька, але ти цього не зробила. Краще мене не бачити. Якби ти мене бачила, тобі б довелося визнати мене, а мене ти знала як Німенького, який підмітає підлоги і тягає за собою возик зі старим лахміттям, — гляньте, матінко Беніто, мені б довелося видати тебе, гляньте, що робить це дівчисько замість того, щоб спати, я прокинувся, бо почув шум, і подумав, що то можуть бути грабіжники, а то була вона, чого це вона ходить тут о цій порі, треба покарати її, нехай за нею приглянуть… Ні, тобі краще було не бачити мене.
Щоночі ти тягала мене з одного кінця будинку до іншого, щоб побачити відблиски вуличних ліхтарів на дахах, щоб послухати пищання клаксонів, щоб почути, як у задушливі літні ночі діти співали на тротуарах: яка забаганка у вас, панянко[22], мандандірун-дірун-дан, хочу одного із ваших діток, мандандірун-дірун-дан, а як ми з вами його назвемо, мандандірун-дірун-дан… Я ходжу за тобою по всіх усюдах, тільки б ти не загубилася, тільки б ти не зосталася навічно замкненою в таємній кімнаті, тільки б ти не зникла, тільки б я не лишився без відповіді на загадку наших спільних нічних прогулянок, на яких ми не бачили одне одного… Відчиняти позабивані двері, які ведуть на горішній поверх, витягати цвяхи з цих перехрещених дощок, докладати зусиль, щоб вони піддалися, але твоїм ривкам вони не піддалися, — відчини її, не будь поганим, чого тобі вартує відчинити мені двері, аби я могла піднятися й побачити, що там нагорі, який незвіданий вид відкривається з цього поверху. Аж ось однієї ночі, наприкінці кількох поспіль ночей, під час яких ти приходила під ці двері, зупинялася навпроти них і згодом ішла, ти знову спробувала відчинити їх і помітила, що цвяхи послаблені, а дошки піддалися, адже я зрозумів твої накази, я виконав їх, я відчинив забиті двері, щоб ти могла кружляти галереями на іншому поверсі, і я відчинив тобі спальню з двадцятьма ліжками і повиймав із віконних дощок цвяхи, щоб ти могла дивитися на місто. Моя покірність тебе заспокоїла. На землі одного з подвір’їв я знайшов паперовий капелюшок і спалив його. Запах паленої бороди швидко розвіяв вітер.