Я простежив за ним до пустиря. Велетенська голова з пап’є-маше гордо височіла на передньому сидінні. Він спав на задньому, згорнувшись у позі зародка. Я просунув руку у вікно без скла. Легенько торкнувся намальованих очей Велетня. Ромуальдо прокинувся з криками:
— Облиш мене…
Я облишив його.
— Що хочеш?
— Нічого.
— Біжи тоді геть!
Перелякано затуляючи рота однією рукою і стискаючи горло другою, я тікав вулицями, які прорубав мій голос у безодні, поміж облич цих людей — дона Херонімо, доктора Асули, Емператрис, Пети, безжальних людей, які видадуть мене матінці Беніті, яка розповість отцеві Асокару, що все моє життя — вигадка, що Німенький говорить, відчуває жагу, має неймовірної сили погляд, він усе знає, чує, він покидьок, небезпечна істота, — і тоді в мене відберуть ключі, ключі, якими я тут зачиняюся, щоб ніхто не зміг до мене наблизитися і знайти мене, так, архієпископу зателефонують, він зв’яжеться з доном Херонімо, щоб той прийшов по мене, бо я вже не виходжу на повідці в Ірис, я виходжу сам, на власний розсуд, так, наче я забув, що доктор Асула виріже мені очі й збереже їх живими і зрячими у спеціальній банці, щоб вручити їх потім донові Херонімо, і тоді він забуде про мене й дозволить повернутися на купу сміття, де мені й місце, адже мій погляд — це те єдине, що його цікавить, він завжди міг обходитися без усього іншого, але не без мого сповненого болю, ностальгії й заздрощів погляду, решта моєї особи не вартувала для нього нічого, нічого, нічого, це зрадницьке слово вискочило з мене й обпекло горло.
Вони не знайдуть мене на моєму подвір’ї, у моєму ліжку. Жар, дрижаки, старі закутали мене ковдрами, немов немовля. Розпухле горло не давало мені говорити, навіть якби я хотів. Неможливо ковтати, коли так болить. Почервонілі сосочки язика, закривавлене піднебіння, колюча гортань, нічого, нічого, загорніть мене, старі, добре мене вкутайте, щоб я не дрижав він жару, щоб я не міг поворушити руками й ногами, покваптеся, старі, зашийте мене всього, не лише мій палаючий рот, але передусім мої очі, щоб поховати їхню могутність у глибині повік, щоб вони вже не бачили, щоб він ніколи вже не побачив їх, хай мої очі насолоджуються своєю владою в пітьмі, у нічому, так, зашийте мені їх, старі, і я залишу дона Херонімо безсилим назавжди.
Старі дали мені своїх найбільш помічних настоянок, щоб я одужав. Марія Бенітес ставила мені примочки із синьки: мій рот перетворився на потворну печеру, яку я не наважувався нікому показувати, адже навіть старі сміялися з моїх фіолетових губ і сірого язика, — ще одну примочку, Маріє, хоч вона мені не потрібна, бо з синім ротом я не наважуся потикатися надвір, бо там мене приймуть за хворого й відправлять до божевільні, — ми не можемо вічно ставити тобі примочки, Німенький, тебе вже не лихоманить, ти вже можеш стати з ліжка, якщо схочеш, тобі краще, глянь, лише глянь, яке гарнесеньке це осіннє сонечко…
Я добре знав звички Велетня. Він був ледачий. Незважаючи на свої фантастичні історії про чайові, заробляв він мало, а робота його не влаштовувала. Вона була виснажлива, а ще й принизлива — вештатися вулицями з дурнуватою велетенською головою, роздаючи листівки, що не цікавили нікого, крім дітей, які складали з них човники і пускали по маленьких струмочках води, що взимку стікали донизу поруч із узбіччями. Працював він якомога менше. Влітку він задихався від спеки всередині своєї голови. Коли було холодно, він хапав дрижаки у своєму перкалевому костюмі. У закинутому на пустирі «Форді» він зробив собі імпровізований прихисток: закіптявлені бляшанки, щоб кип’ятити чай, замацані журнали, карти, щоб розкладати пасьянси, фотографія волохатого музичного колективу на лобовому склі, голова Велетня, що відпочиває на передньому сидінні. Я тинявся поруч, щоб її роздивитися. Я бачив, як спав Ромуальдо. Але я не хотів, щоб він спав, і я знову торкнувся очей.
— Знову? Що ж ти, до біса, хочеш?
Голову велетня. Її я хочу. Позичити її в тебе, щоб одягти на себе й завдяки їй потайки стати частиною щасливої пари. Ти хотів був спитати, навіщо вона мені, але вчасно спинився на середині фрази, щоб запитати, скільки. Тисяча. Повільна усмішка під твоїми губами оголила білі вологі зуби… Так, але ні, неможливо, бути Велетнем — моя робота, голова належить турецьким добродіям, вона дуже ніжна, глянь, пап’є-маше зовсім легесеньке, все пофарбовано з пульверизатора, блищить, бачиш, турецькі добродії пильно за мною стежать, щоб я добре обходив свій маршрут і роздавав листівки, хіба не бачиш, це ж реклама. Голова Велетня належить їм, а не мені, якби ж вона була моя, ух, я б тобі її залюбки позичив, але вона не моя.