— Яке щастя! Тут у нас теж перехворіли майже всі мешканки. Воно й не дивно в такому холодному домі, вугілля ж бо дороге…
— Ви лишень погляньте. Це вершина лицемірства! Стільки розмов про те Місто Дитини, і дивіться, в яких жахливих умовах він вас тримає. Я вишлю вам якусь пожертвочку, коли поїду на село. Не знаю, що залишилося з цьогорічного врожаю, але щось я вам усе ж вишлю, щоб ви не забували про бідолашну Брихіду. Хенаро, велосипед влізає?
Водій сідає поруч із місією Ракель. Тепер можна рушати: кучер залізає на карету, невістка надягає водійські рукавички, вороні коні нетерпляче риють землю копитами, на тротуар виходять заплакані закутані старенькі, які, кашляючи й тремтячи, прощаються з кортежем. За мить до того, як місіа Ракель наказує рушати, я наближаюся до її віконця й простягаю пакунок.
— Що це? Я чекаю.
— Нічна сорочка Малу! Слава Богу! Якби цей бідолашний чоловічок не згадав про це, мені б довелося вертатися сюди ще раз, бо я геть про неї забула. Дякую, Німенький, ні, ні, чекай, матінко, хай Німенький зажде: тримай, це тобі на сигарети, на твої шкідливі звички, тримай. Сигналь, Хенаро, хай кортеж рушає. Прощавайте, матінко Беніто…
— Прощавайте, місіа Ракель.
— Прощавай, Брихідо…
— Прощавай….
Коли за поворотом зникає останнє авто, ми заходимо всередину — матінка Беніта, я і старенькі, які, перемовляючись між собою, розбрідаються подвір’ями. Я зачиняю вхідні двері на ключ і на засув. Рита замикає за ними дзенькітливу засклену ширму. Старенька, яка відстала від решти, підіймає з кахлів у передпокої білу троянду й, зітхаючи від хвилювання, чіпляє її собі у волосся, після чого зникає в коридорах у пошуках своїх подружок, своєї тарілки ріденького супу, своєї шалі й свого ліжка.
Вони зупинилися в коридорному закутку перед дверима, які я забив навхрест двома дошками. Раніше я вже послабив цвяхи, щоб їм було легше зривати дошки і підійматися на інший поверх. Сироти витягли цвяхи, зняли дошки й допомогли піднятися нагору Ірис Мателуні. Зважай, пузанко, мені страшно, на сходах нема поруччя, бракує сходинок, усе скрипить під вагою цієї товстунки. Вони повільно підіймаються, видивляючись, куди поставити ноги, щоб усе не завалилося, шукаючи стійкого місця, щоб допомогти Ірис видертися на горішній поверх. Десять років тому матінка Беніта наказала мені забити ці двері, щоб забути про цю частину будинку раз і назавжди, і більше ніколи не прибирати її, бо нам уже бракує сил, Німенький, краще хай воно собі псується, а ми не будемо його тривожити, доки одного дня п’ятеро дівчаток, яким набридло вештатися будинком, без жодних зусиль знайдуть ці двері, які можна було відчинити й дістатися до галерей, що оперізували клуатр[6] внутрішнього дворика з верхнього поверху: ходімо, дівчатка, не бійтеся, чого там боятися, зараз же день, гляньмо, що там є, а що там ще може бути, лише запустіння, як і в решті будинку, але там принаймні цікавіше, адже ходити там не можна, бо кажуть, що все це може обвалитися. Еліана радить бути обачними, щоб їх не помітили знизу, хоча сьогодні це малоймовірно, усі мешканки зібралися в передпокої, де прощаються з Брихідою. Та краще не висуватися, матінка Беніта не в гуморі, зробіть щось корисне, знуджені дівчатка, підберіть це, допоможіть прибрати перед аукціоном, розкладіть серветки, полічіть їх, підметіть підлогу, помийтеся, виперіть хоча б свій одяг, ходите тут огидні, як свині, не займайте його своїми забавками, тшш, дівчата, тшш, обережно, бо потім нас покарають.
Вони обходять один дворик, потім інший, аж доки не доходять до дверей, які штовхає Еліана: кімната з двадцятьма заіржавілими залізними ліжками, якісь із них розібрані, якісь перекошені, бракує коліщаток, пружинні матраци лагоджені-перелагоджені, стоять у два ряди попід стінами, як в інтернаті. Два однакових вікна — довгих, вузьких, із глибоким підвіконням, шибки зафарбовані шоколадним кольором у висоту людського зросту, щоб ніхто не бачив нічого назовні, крім хмар, за якими пильно стежила рама і металеві ґрати. На цих вікнах, які власноруч забив, я так само послабив цвяхи. Сирітки вже знають, як їх відчиняти, й вони відчинили їх саме вчасно, щоб попрощатися з каретою Брихіди, яку везли четверо коней у плюмажі в супроводі дев’яти машин, розповідає Еліана, восьми, каже Мірелья, ні дев’яти, ні восьми, а коли кортеж віддаляється, місцеві хлопці знову заполоняють проїзну частину своєю біганиною за м’ячем. Молодець, Рікардо! Кóпни як слід, Міто! Біжи, біжи швидше, Лучо, обходь його, бий, гол, гооол, — пронизливо пищить Мірелья, яка святкує гоооооооооол своїх друзів, аплодує їм і махає руками.