Ромуальдо сказав мені: твоя взяла, ти виграв заклад. Він зізнався, що вже не надто переймався годинником, бо мав двох клієнтів на Велетневу голову, двох хлопців, які півтори тисячі йому, звісно, не давали, а от тисячу запросто… Хтозна, навіщо їм була голова, але він не переймався смаками інших.
Оскільки я перестав виходити так часто, Ірис швидко набила собі в районі хорошу клієнтуру. Я ховався всередині «Форда», щоб дивитися, як вона кохалася зі мною, стогнучи від задоволення, закидаючи очі, сміючись, гладячи мою щоку, вихиляючись у моєму погляді. Невдовзі репутація Ірис стала відомою на все місто. Щоб покохатися з нею, люди приходили з віддалених районів. Спочатку приходили ремісники і студенти, згодом приїжджали жевжики на автівках. Згодом я став бачити панів на автомобілях, за кермом яких сиділи водії у формі, дипломатів у дорогих пальтах, генералів із блискучими еполетами, академіків іспанської мови з аксельбантами й медалями на грудях, череватих і лисих каноніків, круглих, ніби зліплених у салі, землевласників, адвокатів, сенаторів, які гірко бідкалися про ситуацію в країні, поки кохались, кіноакторів із макіяжем, як у повій, радіоведучих, яким відома абсолютна правда. Вони міняли свою розкіш на моє вбрання, яке їх оживляло, щоб потертися об Ірис і занурити свої руки у її білу плоть, закохану в мене, я бачив із заднього вікна «Форда», як вона піддавалася мої натискам і пестощам. Одного разу я побачив, як зі свого «Мерседес-Бенца» вийшов дон Херонімо де Аскойтіа, поговорив із Ромуальдо, заплатив йому й надягнув на себе голову. Я не боявся: утроба Ірис належала моїй дитині. Ба навпаки, я співчував йому, адже протягом стількох років після того, як я його залишив, він намагається вигадати будь-що, навіть найбезглуздіші речі, щоб відновити могутність, яку я зберігаю у своїх очах. Він уже не такий молодий. Його посіпаки шукають для нього збочені пропозиції й досвіди й він приречено на них пристає. Але все марно. Ви знаєте, що все буде марно, доне Херонімо, доки я вам не дозволю, бідний ви, що так і залишаєтеся замкненим усередині себе, не маючи змоги ні з ким з’єднатися, ваш член млявий, ніби рукав без руки.
Побачивши вас і не відчувши страху, я одразу збагнув, що варто було піти на цей необхідний ризик: дозволити вам, щоб ви, перевдягнений у мене, покохалися з Ірис Мателуною. Достатньо було того, що я дивився, як ви кохаєтеся, адже я знову зіграв свою стару роль свідка вашого щастя і ваших тріумфів.
Моя голова проковтнула вас. І коли прийшла Ірис і ви притулили її до муру, покрутилися разом в обіймах, але нічого, — що з тобою, мій гарненький, ти вже мене не любиш, у тебе зі мною не виходить, ти любиш іншу, — ні, ні, зачекай, я втомився, зачекай трохи, — через перкалеву тканину костюму, який ледь на ньому сходився, до мене долинула тривога його жаги, його приреченості, яка благала про мою допомогу, згадувала моє ім’я, жадала мого погляду. Коли я відчув, що тривога ось-ось розірве його зсередини, я висунувся з віконця «Форда», щоб він міг побачити мене, Умберто Пеньялосу, який ходив із ним публічними будинками, коли Інес була вагітна, а він боявся її торкатися, щоб ніщо не зіпсувало досконалості майбутньої дитини: ходімо, Умберто, склади мені компанію, — і ось я поруч із ним, дивлюся, як він купається в насолоді з черговою повією, як він каже мені: дивись, який я чоловік, Умберто, дивися, як їй добре, закладаюся, ти б ніколи не приніс їй стільки насолоди, скільки приношу я моєю неймовірною силою, міццю моїх рук, спритністю ніг, моїх долонь, язика, губ, дивись, Умберто, дивися на неї, чуєш, як вона стогне, ти розумієш, який ти нещасний тип, адже ти не в змозі розбудити цей жар, який вмію будити я, біль шмагає тебе і ранить, дозволь спогадам розтрощити усе ціле в тобі, що ще там залишалося, сумуй, бо ти не здатен на те, на що здатен я… На що ви були здатні, доне Херонімо? Уже ні. Але не сьогодні, бо я дозволяю вам побачити моє обличчя, обрамлене віконцем авто, біль моїх очей, які дивляться на вас, біль, який ще живе в моїх зіницях: через нього ви змусили Ірис Мателуну стогнати від задоволення.