Мені годі уявити ту бурю нерішучості, яка нуртувала всередині дона Херонімо, щойно він мене побачив: облишити Ірис, перервавши свій перший за багато років вдалий чоловічий досвід, щоб вистежити мене й нарешті заволодіти мною, або залишитися з Ірис і, задовольнивши її, втратити мене, а заодно й себе, навіки. За якусь лиш мить він побачив мене і зрозумів, що то я, а не якась галюцинація. Я втік, щоб сховатися в домі. Я більше ніколи з нього не вийду. Навіщо? Усе вже залагоджено, мій план накреслено: буде вкрай легко переконати дона Херонімо в тому, що мій майбутній син, який народиться з лона Ірис, це його син, останній Аскойтіа, бажаний, жаданий і шуканий в утробі Інес, яка відмовлялася його зачинати. Дон Херонімо визнає його. Дасть йому своє ім’я і свої землі. Він буде господарем цього будинку. Він порятує його від знищення, і той зостанеться незмінним — лабіринтом потрісканих і самотніх стін, у яких я зможу залишитися навічно.
Що б сказав мій батько, мій бідолашний батько, вчитель початкової школи, коли б дізнався, що його онук, мій син, правнук машиніста потяга, який своєю вугільною кіптявою з’єднував два-три сільця на півдні країни, буде гордо носити прізвище Аскойтіа? Ні, ні, Умберто, треба дотримуватися порядку, не можна красти й обманювати, щоб стати кабальєро, треба почати з того, щоб тебе поважали. Ми не можемо бути Аскойтіа. Ми не можемо навіть торкатися їх. Ми — Пеньялоси, наше прізвище потворне, простолюдне, це прізвище використовують у жартівливих пісеньках як вульгарний жарт, символ невідворотної посередності, воно робить із персонажа посміховисько, тавруючи його навічно всередині в’язниці плебейського прізвища, яке я успадкував від батька. Адже я мав батька, доне Херонімо, так, хоч ви, мабуть, у це не вірите, хоч ви ніколи не намагалися дослідити це беззаперечне питання чи розпитати про нього, але так, я мав батька, і мав матір, і бідолашну сестру, яку ми втратили першою, бо її проковтнув ганебний, але необхідний шлюб із власником паперової крамнички на розі, де я купував свої перші зошити, в яких шкрябав вірші, а вона — поштівки з Клео де Мерод[24], Пасторою Імперіо[25] і Бертіні[26], — втратили назавжди, бо вже либонь мертва, у найбільш дощовому селищі в усіх південних провінціях. Мій тато пам’ятав лише свого батька, машиніста локомотива, десь там, у темряві таких людей, як ми, що не мають певної сімейної історії й належать до загальної маси, у якій стираються індивідуальності й події, щоб привести потім у світ народні легенди й традиції.
Він не пам’ятав нашої історії, він був просто Пеньялоса, вчитель у розпещених діточок, які діяли йому на нерви. Я чую батьків голос під нашою смердючою парафіновою лампою. Увечері, з’ївши якусь печеню, більше результат материної винахідливості, аніж її вміння готувати, батько починав окреслювати для мене плани, щоб я почав належати чомусь іншому, окрім цієї порожнечі нашої сумної родини без історії, традицій, ритуалів чи спогадів, а ностальгійна ніч тяглася ще довше в його сповненому надії голосі, який жадав надати мені якоїсь форми, а цяпання води у горщик уперто йому суперечило. Батько все мені пояснював. Він вимагав цього в мене, не вимагаючи, палкістю своєї ніжної, але несміливої руки, яка хотіла торкнутися моєї, але не наважувалася зробити цього на вишитій сестрою скатертині, яка могла приховати буденність нашого столу, але не його криві ніжки. Так, тату, так, можна, звісно, обіцяю вам, клянуся вам стати кимось, замість цього сумного, позбавленого будь-яких рис, обличчя Пеньялос я здобуду неймовірну маску, велике, світле, усміхнене й чітке обличчя, яке викликатиме в усіх захват. Немовби співчуваючи мені в цій марній затії, мати підіймала на секунду очі, щоб глянути на мене, а потім знову зосереджувалася на спідниці якоїсь місцевої багатійки, яку та їй дала заштопати. Кимось. Бути кимось. Моя мати з першої миті знала, що я ніколи не стану кимось. Мабуть, через це я майже повністю її забув, попри саможертовну підтримку наших мрій, у які вона сама не вірила. Я ніколи не відчував до неї прив’язаності. Вона залишалася на периферії, дбала про нас, але ніколи не заглиблювалася в те, що хвилювало мого батька, сестру і мене. Бути кимось. Так, Умберто, казав мені батько, бути кабальєро. Він був безапеляційно впевнений у тому, що він ним не був. Що він був ніким. Що йому бракувало обличчя. Що він навіть не міг змайструвати собі маски, аби сховати жадання обличчя, якого він не мав, бо народився він без обличчя й без права називатися кабальєро, а це було єдиним способом мати таке право. Єдиним, що він мав, була до смішного правильна дикція шкільного вчителя і рвіння вчасно сплачувати борги — речі, які, як він згодом дізнався, не є основними ознаками кабальєро. Він казав мені під лампою, в холоді, огорнутий запахом печені й речами, які м’якли від вологості, він повторював мені: звісно, він не був наївним мрійником, він усвідомлював, що я ніколи не зможу стати справжнім кабальєро, як, наприклад, ось цей сеньйор, який сьогодні вранці опинився на шпальтах газети, бо підписав угоду про делімітацію кордонів із сусідньою країною, чи як ось ці сеньйориська, які просували закони про цензуру, промисловий і сільськогосподарський розвиток, чи ті, які проводили оборудки з шахтами й землями, керуючи цією малюсінькою країною, де всі всіх знають і де ніхто, абсолютно ніхто, окрім інших учителів, ніхто, крім м’ясника з сусідньої вулиці й продавчині городини з іншого кінця селища, ніхто, хто би був кимось, не знає нас, Пеньялос… Ні, ні, він не був дурнуватим мрійником, який сподівався, що я стану таким кабальєро, як вони, бо він сприймав як очевидну річ, що це було неможливо, кабальєро народжуються Милістю Божою, і зрештою, що б не трапилося, я завжди буду Пеньялосою, а він — вчителем початкової школи, у якого костюм потьмянів від крейди, так само, як мій дід був машиністом локомотива, що пускав багато диму, але їздив на дуже короткі відстані. Ні, не цього. Такого він не сподівався. Адже хтозна, можливо, наполегливістю й самопожертвою вдасться стати кимось, хто хоча б на них схожий, підробкою, яка зможе прокласти міст до когось, кого поважають, щоб якось до них доторкнутися. Чому б ні? Хіба не точилося стільки балачок про те, що в нашій країні зароджується Середній Клас? Хто знає, можливо, будучи Середнім Класом — він вимовляв ці слова із заледве меншим благоговінням, ніж слово кабальєро, — можна досягти чогось подібного? Наприклад, адвокат, нотаріус чи щось таке, або суддя. І звідти піти в політику. Усі знали, що багато молодих людей, схожих на мене, без зв’язків, грошей і впливових родичів, молодих людей, чиє походження так само невідоме, як і моє, і чиї прізвища майже такі самі кумедні, як і моє, присвятили себе політиці, щоб перескочити цей бар’єр і стати кимось, вирвавшись із цього лімбу, населеного безликим людом. Мій батько не зміг вирватися. Він і не намагався. Світ інших, тих, хто були кимось за власним правом, знаними людьми, мав для нього магічні розміри і звучав як казка. Як так сталося, що уява мого бідолашного батька, обмежена і кострубата в інших випадках, була такою потужною в цьому? Що вони їли на вечерю? Якими були їхні будинки? Як вони говорили, якими словами і якими модуляціями? Куди вони ходили недільного вечора чи в інші дні? Він витрачав ті невеликі гроші, які мати заробляла шиттям, на те, що скуповував усі журнали й газети, і зрештою він спокусився чимось дорогущим, свіжим номером «Ла-Есфери». Поки ми чекали на вечерю, сидячи під розбитою люстрою, — моя товста і лінива сестра зітхала, роздивляючись красоти, намальовані Бартолоцці[27], читаючи вірші Вільяеспеси й описи Ґарсії Санчіса[28] з життя деяких завидних жіночок — наївних і розпусних, які збиралися з подружками, щоб потеревенити про коханців у таємничих місцях, які називаються будуарами, — батько гортав сторінки газет, вголос читаючи про ці обличчя, фотографії яких він бачив на папері, він всотував їх, наповнювався ними, пліткував про них, адже, хоча він особисто їх не знав, він упізнавав їх, аби і ми могли почути те, що він нам про них розповідав, щоб і ми могли відчути отруту його монотонної журби, якою нас задурманювала його мрія. Я пригадую його короткозорі очі за скельцями окулярів, коли він читав нам новини… колір очей цих я не пам’ятаю, адже він потонув під натиском батькової ностальгії.
24
Клео де Мерод, повне ім’я — Клеопатра Діана де Мерод, (1875–1966) — французька танцівниця Прекрасної доби.
25
Пастора Імперіо, справжнє ім’я — Пастора Рохас Монхе, (1889–1979) — іспанська танцівниця фламенко.
26
Франческа Бертіні, справжнє ім’я — Елена Серачіні Вітьєлло, (1892–1985) — італійська кіноактриса, зірка німого кіно.