Одного ранку батько вів мене за руку центром містечка, щоб за ті заощадження, які накопичила моя скептична мати, яка все шила і шила, купити мені перший темний костюм, щоб я змалечку відчував потребу одягатися, як кабальєро. А крім нього, ще білу сорочку, чорну краватку із зав’язаним вузлом і пару лакованих черевиків: шановане товариство, створене, щоб заяложено блищати на ліктях і сідницях. Підбадьорений завзяттям його ностальгії, яку він збирався заспокоїти хоча на б кілька митей придбанням мені убрання кабальєро, я весело крокував поруч, так, немов той новий костюм мав відчинити мені вікно, з якого відкрився би неочікуваний краєвид, де все було можливим, так, тату, чому б ні, я стану кимось, видатним адвокатом, видатним політиком, гляньте, які хороші оцінки я приношу зі школи, послухайте, що кажуть учителі про мої успіхи в історії, англійській, французькій, латині, я вчитимусь, я зроблю все, що ви запропонуєте, обіцяю, я втілю вашу мрію, щоб ви більше не страждали, я не можу дивитися, як ви тужите. Костюм, який ми планували придбати, мав бути гарним, міцним, вільним, щоб не стати замалим занадто рано, не дуже яскравим, щоб люди не змогли зрозуміти, що то мій єдиний костюм, і якомога дешевшим. Ми зупинялися, щоб роздивитися вітрини елегантних крамниць у центрі, хоч і знали, що не там, а в якійсь крамничці в нашому районі, я отримаю свій перший костюм, на виплат, десь, де батьків підпис не викличе ні в кого підозр. Однак була весна. Жінки були одягнені в легкий одяг. Розглядати заповнені вишуканими речами вітрини можна було безкоштовно.
Раптом мій батько смикнув мене за руку. Я рушив у напрямку його погляду, до якого доєднався й мій. Тротуаром поміж веселого ранкового люду йшов високий, міцний, але водночас граційний світловолосий чоловік, у його розсіяному погляді я прочитав щось схоже на елегантну зневагу, а одягнений він був так, як ніхто не міг бути одягненим, навіть у моїх мріях: у всьому сірому, надзвичайно світлому, перламутровому, голубуватому, димчастому, гостроносі черевики, замшеві краги і рукавички — ні сірі, ні бежеві, ні жовті, ні білі — чиста шкіра, ніжнісінька, немов жива. На грудях у нього висіли складені втроє жокейські окуляри, одна рукавичка була надягнута, а іншу він тримав у руці. Пройшовши повз мене у цьому ранковому натовпі, рукавичкою, яку ви тримали в руці, ви торкнулися моєї руки, ось у цьому місці: я відчуваю його зараз, воно пече мене через стільки років під цим лахміттям, яке ще ховає рану від кулі.
Тоді, побачивши вас, доне Херонімо, в мені відкрилася голодна діра, крізь яку я хотів утекти з власного хирлявого тіла, щоб перенестися до тіла цього чоловіка, який проходив повз нас, стати його частиною, хай навіть тінню, втілитися в ньому, або розірвати його, пошматувати, щоб заволодіти усім, що належало йому — поставою, кольором, упевненістю, щоб дивитися на всіх без страху, адже він нічого не потребував: він не лише мав усе, він був усім. Я, на противагу, не був ніким і нічим, цього мене навчила настирлива батькова ностальгія. Він вимовляв це ім’я по складах: Херонімо де Аскойтіа, — зміг розшифрувати я його бурмотіння, коли ми, двоє голодних, не відводили від вас погляду, поки ви зупинялися біля сходів банку, щоб переговорити з гуртом друзів чи привітатися, припіднявши свій сірий циліндр, з тим чи іншим знайомим, якого ви зустрічали на шляху.