Ми йшли далі, бо просто не могли завмерти на місці, споглядаючи вас вічно, лише цього ми прагнули. Батько зітхнув. Як близько від нас він пройшов. А ми не були з ним знайомі, не мали змоги з ним привітатися, ми не були знайомі навіть із тим, хто би був знайомий із ним, аби принаймні міг згадати наше ім’я в його присутності. Не лише через той факт, що цього було би достатньо, аби я зміг зробити кар’єру, якби дон Херонімо забажав зробити мене коліщатком в одній із безлічі його шестерень, якими він тепер керував, нарешті повернувшись із Європи, і, як казали, готуючись до одруження. Не лише через це зітхнув мій батько того ранку, доне Херонімо. Зітхнув він і через інше, через невиліковну ностальгію свого сповненого болю погляду, який і мені почав невиліковно боліти. Батько зітхнув через біль непотамованого, через фантастичну й абстрактну ідею, через сум, який викликають недосяжні речі, через приниження, яке виникає від розуміння неможливості їх досягти, через цей сум зітхнув того ранку мій батько, доне Херонімо, через цю ностальгію.
7
— Що, Тіто? Як усе пройшло?
— Погано.
— Чому?
— Не вийшло. Вона весь час реготала, бо всередину «Форда» залізла собака, яка дивилася на нас із вікна, а потім вийшла і почала лизати їй ногу і смикати мене за штани. Дивись, вона мені їх тут порвала. А дурепа Хіна аж задрижала від реготу. Потім, коли я подумав, що вона заспокоїлася, бо нам здалося, що та сука пішла, вона з’явилася знову, стала дивитися на нас із вікна, немовби сміючись, облизуючи собі морду і рухаючи головою, наче смакуючи, уяви собі, і тут уже і я розреготався, бо не міг стриматися, і Хіна теж стала сміятися і підтягнула труси, і я лишився ні з чим.
— От срань! Не пощастило, друже, наступного разу вийде. Я знайду тобі по-справжньому гарну дівчинку. Але це провина Хіни. Та жовта сука постійно за нею ходить, й інші хлопці кажуть, що через неї в них так само нічого не клеїлося. Так не піде. Я поговорю з Ромуальдо. Він має повернути тобі гроші.
— Звісно. Якщо я навіть цицьок їй не поцілував.
Ґабріель — це старший брат Тіто, власник крамниці вживаних журналів і книжок. Йому вдалося купити два столи для настільного футболу, в який тепер грають місцеві дітлахи. Ромуальдо чухає вуса, готуючись до вирішальної гри. Він свариться, репетує, керує, переганяючи своїми рухами більше повітря, ніж решта хлопців. Він трохи старший. Він думає купити собі моторолер. Деяким хлопцям нудно з ним грати, бо він дуже високої про себе думки, — кажуть вони, — не знаю, якої там про себе думки Ромуальдо, але він дуже змінився відтоді, як купив годинник… Ходімо краще до журналів, погортаємо їх трохи, потім повернемо на полицю, візьмемо інші, покажемо їм комусь, хто стоїть, притулившись до прилавку, або сидить на лаві поряд із Хіною. Вечори після школи ми проводимо в крамниці Ґабріеля, особливо коли рано темнішає, під приводом того, що ми, можливо, купимо в нього книжку, але перед тим нам треба добре її погортати, аби переконатися, що вона нам підходить. Хіна дає гладити свої ноги тому, хто їй читає. Тіто сховав мою голову і перкалевий костюм за прилавок — його обличчя вузьке, як у птаха, і все в прищах.
— Чуєш, Ромуальдо, ти маєш повернути моєму братові гроші. Хіна не дала йому нічого зробити.
— Слухай, друже, я не знаю, що там Тіто хотів із нею зробити, я заледве її знаю. Я позичаю голову Велетня тим, кому вона потрібна, але я не знаю, навіщо її в мене позичають, це справа кожного хлопця, отож не займай мене цими питаннями.
— Чуєш, не вдавай із себе невинного!
— Якби твій брат був справжнім чоловіком, справжнім мачо, він би без проблем їй засадив.
— Мій брат ще малий, тому обирай слова, коли про нього говориш…
Четверо Асів підходять ближче, щоб послухати.
— Так, дорогенький. Не моя провина в тому, що прийшла та жовта сука. Тіто позичив у мене голову Велетня, я навіть скинув йому ціну, бо він твій брат, але ж навіщо мені знати, чому він ту голову позичив. Мене це не обходить.
Ми облишили журнали і футбол, адже назрівала буча. Четверо Асів дуже люблять Тіто. Вони не терпітимуть, щоб якийсь жевжик на кшталт Ромуальдо нагрівався на ньому, адже Тіто — лише хлопчик, і йому було цікаво, як це все робиться… Зрештою, з чогось же треба починати. Анісето — найрозлюченіший із усіх.
— Сраний сутенер!
Ромуальдо тицяє йому в око. Четверо Асів кидаються на нього, але Ромуальдо виривається: чого ви до мене причепилися з цією хрінню, Хіна — шльондра, її навіть не Хіною звати, я не маю з нею нічого спільного, припиніть до мене лізти, вилупки, досить із мене справ із такими шмаркачами, як ви, все, я йду, де моя голова, я забираю голову і більше ніколи не прийду в цей район. Андрес залізає за прилавок і з’являється з моєю головою на плечах, притримуючи її руками й пританцьовуючи.