— Не ведися на цей його мотлох, не будь дурепою. Ти маєш взяти в нього грошима, щоб розрахуватися зі мною за читання.
— Якщо не ти мені читатимеш, то Мірелья, яка мені різниця.
— Але ж тобі подобається, як читаю я, бо я розповідаю тобі історію і все пояснюю, бо інакше ти б нічого не зрозуміла. Ти в моїх руках, Ірис Мателуна, адже якби я не читала і не роз’яснювала тобі романи Корін Тельядо й історії про качура Дональда, ти б уже померла від нудьги в цьому сраному будинку…
Вона хапається за ґрати, щоб його роздивитися: так, це він, круглі очі, наче дві тарілки, усмішка, яка ніколи не сходить, бо він ніколи не засмучується, він хороший, у нас виходять дуже солодкі люлі-люлі, він називає мене Хіна, ця його вигнута брова, яку підпирають зморшки на лобі, цей його дивний капелюх, це він, йому хочеться зі мною одружитися, бо він любить, як ми робимо люлі-люлі, він водитиме мене на фільми, де актори рухаються і говорять самі, і вже не потрібно буде, щоб ця зануда Еліана мені читала, Велетень водитиме мене до тих високих будинків у центрі, які видно звідси, щоб я записалася на конкурс танцю і здобула головну премію, і мені дали кольорові рум’яна для обличчя, кажуть, їх дають дівчатам, які найкраще танцюють, і потім їх змальовують на обкладинки всіх-всіх романів, і тупа Еліана, і сеньйора Рита, і Німенький, і матінка Беніта, і дівчата, і всі бабусі побачать мене на обкладинках романів, коли я на них вийду.
— Чим ти зі мною розплатишся, якщо Велетень тобі не дасть сьогодні грошей?
Ірис знизує плечима.
— Ти маєш заплатити мені до того, як одружишся, бо якщо ні, то я скажу карабінерам, щоб вони прийшли по тебе, як колись по твого тата, і щоб забрали в тебе гроші, бо як ні, то тебе так само посадять у тюрму. Два журнали, які тобі сьогодні дасть Велетень, і помада — і ми квити.
— Ти мене за дурепу маєш? Один журнал і кілька разів дам тобі помалюватись помадою, не більше.
— Згода. Але ти подаруєш мені тюбик, коли в тебе закінчиться помада.
— Згода.
Матінка Беніта нерухомо стоїть у передпокої, на мить замовкнувши, склавши руки й заплющивши очі. Рита і я чекаємо, доки вона поворухнеться, доки розплющить очі, й ось вона розплющує очі й повертається до мене, показує, щоб я йшов за нею, я вже знаю, що за нею маю йти згорблено й хирляво, тягнучи свого візочка, немовби її неповносправна дитина, яка тягне за собою іграшку. Я знаю, чому вона хоче, аби я за нею йшов. Ми вже стільки разів це робили, вичищали те, що залишила по собі небіжчиця. Роздайте її речі подругам, сказала місіа Ракель, ні, вона сказала «товаришкам», так ніби йшлося про колеж для сеньйорит, я не хочу бачити жодної Брихідиної речі, заради Бога, матінко, не хочу, не хочу ні в чому ритися і нічого бачити, якщо там не може бути нічого цінного, то й бачити я нічого не хочу, кажу вам, робіть що хочете з цими речами, матінко Беніто, подаруйте їх, ці бідолашні старенькі так зрадіють будь-якій згадці про Брихіду, яку так любили в цьому домі.
Я йду за нею коридорами, тягнучи за собою платформу на чотирьох коліщатках, куди я складаю мітли, відра, ганчірки і щітки. На подвір'ї біля кухні гурт старих оточує матінку Ансельму, яка в куточку чистить картоплю… Який гарний похорон був у Брихіди, у місії Ракель пальто було, як у принцеси, кажуть, знову багато людей зібралося… Кучер був з вусами, не знаю, чи це добре, що кучерам таких першокласних карет дозволяють носити вуса, це наче вияв неповаги… Нова тема для розмов на прийдешні місяці, інша група старих уже забула про похорон, забула про Брихіду, вони грають у карти на ящику з-під цукру. Обережніше, матінко, тут сходинка, так, це сходинка, не тінь, і ми виходимо на інше подвір’я, це ще не те подвір’я, на якому жила Брихіда, треба пройти ще кілька коридорів, ще одне порожнє приміщення, шеренги порожніх кімнат, безліч зачинених і відчинених дверей, ще більше приміщень, биті й запилюжені шибки, напівтемрява, що вчепилася у висохлі стіни, зі столітньої глини яких курка намагається видзьобати якесь зерня. Інше подвір’я. Подвір’я пральні, де вже нічого не перуть, подвір’я черниць, де вже не живе жодна черниця, адже черниць залишилося тільки троє, подвір’я з пальмою, подвір’я з липою, подвір’я Ернестини Ґомес, подвір’я їдальні, якою ніхто не користується, бо старим подобається їсти на кухні, нескінченні подвір’я і клуатри, з’єднані безліччю переходів, кімнати, у яких ми навіть не намагатимемося прибрати, хоча ще не так давно ви просили про це, Німенький, казали ви, мітлою і щіткою, ганчіркою і водою з милом, одного дня, коли матимемо час, ми все відмиємо, бо все це виглядає напрочуд огидно. Обережно, матінко, я вам допоможу, обійдімо цей мотлох, краще через цей коридор, який виведе нас до наступного подвір’я на іншому рівні, хай він виконає свою давно забуту функцію, хай виведе нас до відчинених кімнат, де павутиння приглушує звуки, і до галерей, у яких застигла луна не помічених ніким кроків, а може, то просто миші, коти, кури й голуби гасають одні за одними серед руїн цього муру, який ніхто так до кінця й не зніс.