Я наблизився до матінки Беніти. Я зупиняюся поруч із кількома хиткими і сіруватими хижками з бляхи, дощок, картону й гілок, які немовби побудовані з перетасованих карт, якими старі бавляться у свої прадавні ігри. Скільки разів ви намагалися переконати стареньких, щоб вони спали у кімнатах. Є сотні кімнат, гарних, великих, порожніх, обирай яку хочеш, у будь-якому подвір’ї, а я разом з Німеньким підготувала б їх, щоб вам було зручно; ні, матінко, нам страшно, вони завеликі, а стелі зависокі, а стіни заширокі, хтось міг у цих кімнатах померти чи багато молитися, а це лякає, вони вологі, це недобре при ревматизмі, вони темні і просторі, там забагато місця, а ми не звикли до таких просторих кімнат, адже ми служниці, ми звикли жити в малесеньких кімнатках, заповнених речами, у задній частині будинків наших господарів, ні, ні, матінко Брихідо, дякуємо, але нам до душі ці благенькі захищені коридорами хижки, тому що нам подобається бути якомога ближче одна до одної, чути дихання у сусідній хижці, відчувати запах листочків торішнього чаю і запах схожого на них іншого тіла, яке хитається за стіночкою в черговому безсонні, і всі кашлі, й пердежі, і нічні жахіття, — що нам цей холод, який прослизає крізь щілини між криво збитими дошками, якщо ми живемо разом, незважаючи на заздрісність і жадібність, незважаючи на страх, який стуляє нам наші беззубі роти й морщить наші закислі очі, якщо ми разом ходимо ввечері до каплиці, купками, бо порізну нам ходити страшно, вчепившись одна одній у лахміття, ходимо цими внутрішніми дворами, проходами, неначе тунелями без кінця-краю, цими неосвітленими галереями, де, якщо міль торкається мого обличчя, я верещу від страху, бо боюся, коли бозна-хто торкається мене в темряві; ми разом, щоб разом лякати тіні, які звисають з балок і тягнуться перед нашими очима, коли спадає надвечір’я. Ось іде сварлива стара, яка підмальовує брови темним олівчиком. А ось іде Амалія, добридень, Амаліє, не журися, зачекай на мене тут, я хочу з тобою поговорити, після того як закінчу прибирати у хижці Брихіди, ні, ні, дякую, мені допоможе Німенький, як завжди, дивися, він уже відмикає замок на Брихідиній халупі. А ось і Рóса Перес, здатна підняти на вуха все подвір’я своїми плітками. Добридень, Кармело, так, так, по тебе приїдуть, чекай, жінко, хоч ти вже десять років чекаєш і ніхто не приїжджає, кажуть, що Рафаеліто винайняв будинок, і там є вільна кімната, ось його волоссячко, яке я зберегла, гляньте лишень, матінко Беніто, це його дитяче, відтоді, коли я його ростила, біле, наче вусики в молодої кукурудзи, зовсім не таке блідо-ромашкове, як в інших, таке він мав волосся, аж поки воно не почало темніти, шкода, правда, зараз, кажуть, він геть полисів, я якось телефонувала йому, але ця його нова сеньйора сказала, щоб я передзвонила іншого дня, чекай, Кармело, але Кармела чекає того ж, що чекають інші, схрестивши руки на спідниці і зосереджено дивлячись уперед крізь згустки смоли, що назбиралися в їхніх очах, намагаючись угледіти те, що наближається до них і росте, і з часом починає затуляти світло, спочатку трошки, а згодом майже все, і зрештою все, все, все, все, раптовий морок, у якому годі кричати, бо в темряві неможливо знайти жоден голос, який прийшов би на допомогу, і однієї ночі ти тонеш і зникаєш у раптовому мороці, неначе Брихіда позавчора. І поки старенькі чекають, вони потроху підмітають, як робили це все своє життя, або церують, або миють, або чистять картоплю, чи щось іще, що треба чистити чи мити, звісно, якщо для цього не треба багато сил, бо їх уже обмаль, щодня одне й те саме, новий ранок, що повторює попередній, новий вечір, що схожий на всі інші; вони сидять на кам’яній огорожі клуатру і гріються на сонечку, відганяючи мух, які смокчуть їхню слину і їхні прищі; лікті обперті об коліна, обличчя затулені руками, вони втомлено чекають на мить, якої, як вони думають, жодна з них не чекає, чекають, як чекали завжди, на інших подвір’ях, поруч із іншими пілястрами, за шибками інших вікон; або часом вони розважаються тим, що зрізають червоні герані, щоб прикрасити ними труну з дощок, у якій ховали Мерседес Барросо, аби бідолашна Менче йшла у засвіти із хоча б однією квіточкою, хай навіть цією брудною геранню, якою ж веселою вона була, коли танцювала ті танці, яких навчила її Ірис Мателуна, цей фруґ і цей рок, а інші сирітки, і навіть ми, рухалися в такт музиці, плескаючи в долоні, щоб вони танцювали вдвох, Ірис і Менче… Бідолашна Менче, від своєї тлустості померла Мерседес Барросо, однієї ночі, схожої на ту, що починається зараз.