Я дещо відходжу назад, щоб ви могли пройти. Тут є місце хіба для маленького трюмо і бронзового ліжечка. Постіль лежить ледь зім’ята: ніхто б не здогадався, що ще сорок вісім годин тому тут агонізувала якась жінка. Брихіда тут досі жива. У всій довколишній єдності — досі вона, жива Брихіда, тоді як тіло її починають точити черви: цей неймовірний порядок, ці предмети, які зазнали впливу її пристрастей чи маній, це прагнення до елегантності, гляньте, матінко Беніто, під яким кутом вона розмістила листок із Пальмової неділі на естампі ікони Благовіщення, як вона прикрасила обгортковим папером від великоднього подарунка пляшку з-під кока-коли, яку вона використовувала як вазу. Портрети родини Руїсів-Сантосів. Її вмілі руки, здатні відновити вишивку на ризі, яку забрав із собою отець Асокар, бо сказав, що вона з вісімнадцятого сторіччя, і такій вартісній речі нема чого псуватися в цьому домі, адже то єдина цінність, яка тут є, матінко Беніто, все інше — це сміття; навряд чи якомусь олігархові в цій країні вдалося назбирати більше статків, ніж тут назбирано дрантя. І це трюмо, по якому ви проводите кінчиками пальців, не рухаючи предметів на ньому, вишикуваних у рівнесенький рядок — наперсток, гольник, пилочка, ножиці, щипчики, подушечка для полірування нігтів — усе акуратно розставлено на білій випраній і накрохмаленій скатерці. Ми з вами прийшли сюди, щоб виселити цю живу Брихіду, матінко Беніто, роздати її, спалити, розвіяти, стерти Брихіду, яка хотіла увіковічити себе у впорядкованості речей. Стерти її сліди, щоб завтра чи післязавтра нам прислали нову стареньку, яка почне обживати це місце своїм особливим чином, заледве відмінним, однак неодмінно своїм, і яка згодом зустріне тут власну агонію. Вона замінить Брихіду, як колись Брихіда замінила тут… не пам’ятаю вже, як звали ту мовчазну стареньку зі спотвореними від бородавок руками, яка жила в цій хижці до приїзду Брихіди…
Новина про те, що матінка Беніта почала прибирати у халупі Брихіди, шириться домом. Із інших подвір’їв сходяться допитливі старі. Матінка Беніта ніколи не шанує прохачок, а тому вони особливо не наближаються: кружляють мовчки чи тихенько перешіптуються, проходячи попри двері, раз-по-раз підбираючись усе ближче. Дехто з них наважується на мить затриматися: вона по-ангельському вам усміхається, підморгує мені, а я підморгую Німенькому. Вони проходять повз відчинені двері все повільніше й повільніше, аж доки зовсім не зупиняються, немов мухи у краплі сиропу, вони починають затуляти прохід, метушливі, буркотливі, галасливі, аж доки ви не благаєте мене, щоб я їх відігнав, хай вони забираються, йдіть звідси заради Бога, дайте нам спокійно попрацювати, ми вас покличемо. Вони починаються поволі віддалятися. Усідаються під стінкою в коридорі, поруч із пілястрами, нетерпляче ворушать руками, глянь на Брихідину синеньку атласну ковдру, кажуть, там справжнє пір’я, кому воно дістанеться, мені здається, що всі хороші речі забере місіа Ракель до себе додому, дивися, Сунільдо, там радіоприймач, закладаюся, його продадуть «із-під молотка», бо приймачі дорогі, хотіла б я мати радіо, як у Брихіди, вона любила в неділю довше полежати в ліжку і послухати месу з кафедрального собору, я б теж хотіла послухати так месу однієї неділі, коли надворі буде холодно. А ця чорна шаль, глянь Клеменсіє, це саме та чорна шаль, про яку я тобі колись розповідала, це та шаль, яку їй подарувала на день народження сеньйорита Малу, а Брихіда її ніколи не носила, бо ж не любила чорний колір… вона, мабуть, новісінька…
Ви згортаєте плями й запахи ніким не поміченої агонії у небіжчині простирадла: до пральні. Я підіймаю два шари матраца, щоб винести їх провітритися в коридор. Ви зриваєте накривку, яка захищає матрац від їдкої іржі ліжка: дротяної клітки, всередині якої зачаїлося безліч тварин — товстих, опецькуватих, довгих, м’яких, квадратних, безформних, десятки, сотні пакунків, картонних коробок, перев’язаних стрічками, клубки шнурків чи вовняних ниток, розламана мильниця, черевик без пари, пляшка, погнутий абажур, купальна шапочка малинового кольору, усе оксамитове, однорідне, лежить тихенько під білуватим пилом, який огортає усе своїм крихким ніжним покривом, що найменший рух, як от моргання чи подих, розпорошить його кімнатою, стискаючи наш подих і затуляючи наші очі, і тоді тварини, які сумирно спочивають у згортках ганчір’я, стосах старих журналів, спицях парасолі, коробках, кришках від коробок, шматках кришок від коробок, пробудяться, щоб на нас напасти. Під ліжком усе більше й більше пакунків, гляньте, матінко Беніто, і під трюмо, і між трюмо і ширмою, і за завіскою у кутку, всі вони причаїлися внизу, якраз нижче тієї лінії, якої сягає погляд.