Беззуба стара, яка мені підморгувала, приміряє банну шапочку малинового кольору, гонорово походжаючи в такт загальним оплескам. Дора розмотує кучеряву вовну поїдженої міллю кофтини і збирає докупи шматок за шматочком, щоб потім відіпрати її та зв’язати курточку для дитини, що має народитися. Ось цей пакунок, ось він. Ви напружуєтеся, стаєте нетерплячою, саме цей пакунок має містити ключ до розуміння того, що хотіла сказати Брихіда. Ось він. Хочете розкрити його? Гаразд. Так, Німенький, акуратно розкрити, тому що Брихіда загорнула його, щоб я нарешті її зрозуміла, — ні, матінко Беніто, не обманюйте себе, Брихіда загорнула цей пакунок, як і решту пакунків, бо їй було страшно. Вона була королевою, катом, диктаторкою, суддею, але вона зв’язувала свої речі у вузлик і ховала їх так само, як старі. Я знаю, що ви благаєте, аби цей пакунок містив щось інше, окрім сміття. Я дістаю вам папір кольору кави і ви його викидаєте. За ним з’являється інший папір, тонший, зморшкуватий, ви і його рвете та кидаєте на підлогу. Навіщо ви й далі розгортаєте і рвете ці пакунки, як цей, де лежить тафта яблучного кольору, загорнута в газету — Рузвельт зі своїм песиком Фалою й усміхнений Сталін на борту корабля, — якщо ви знаєте, що нічого не знайдете? Це сірувате ватяне плічко надавало пакунку м’якості й об’єму. Ви риєтеся в ньому, рвете плічко своїми нетерплячими нігтями, від чого вата падає долі. Залишається твердий пакуночок, який ви тримаєте між вказівним і великим пальцями. Ви відгортаєте шар запліснявілого полотна і трошки стискаєте пакуночок, так, так, о Господи, там щось є усередині, щось тверде, щось певне, якась річ, яку я зараз так захоплено намацую. Затверділими пальцями ви відгортаєте полотно: кулька з фольги. Ви шматуєте її, рвете, фольга перетворюється на луску у вашій простягнутій тремтливій руці. Я хочу здмухнути цю луску, щоб вона розвіялася, але ви встигаєте вчасно стиснути кулак, і мій подих розбивається об ваші пальці, з-під яких за мить постає нова кулька з фольги. Ви округлюєте її, вона твердішає у ваших приречено схвильованих рухах. Ви дивитеся на неї. Ви дивитеся на мене, щоб і я засвідчив цілісність того, що ви щойно витворили. Підходите до дверей. Старенькі зупиняються, замовкають, їхні очі стежать за траєкторією руху вашої руки і блискучої кульки, що падає на землю. Вони зриваються з місця, мчать до купи сміття, щоб знайти це сріблясте щось, що промайнуло в повітрі. Я певен, ми ще знайдемо цю кульку серед дрантя якоїсь іншої небіжчиці.
Чому ви затуляєте обличчя руками, матінко? Ви втікаєте коридорами, галереями, двориками, клуатрами, старі вас переслідують, просять вас: зсохлі обличчя, закислі благальні очі, чийсь приглушений голос, адже шаль захищає її вуста від уявного холоду, від уявної зарази, інший хриплий голос, прокурений цигарками, пропитий гарячим чаєм, що відігріває задубіле тіло, простягнуті руки, що намагаються вхопити вас за убір, спинити вас, вчепитися у ваш саржевий фартух, у рукав: не йдіть, матінко, я хочу бронзове ліжко, а мені — її окуляри, які вона часом мені позичала, бо своїх я не маю, а газети читати люблю, бодай навіть старі; а мені — ковдру, бо вночі мені дуже холодно, навіть улітку, а я була її подругою, а я була її сусідкою справа, а я — зліва, я підстригала їй нігті навіть на ногах і чистила мозолі, бо в молодості робила манікюри, мене вона любила більше за Амалію, бо та брала з неї забагато грошей за прання, мої руки стискають щипці задерев’янілих пальців, зморщені обличчя вимагають невість яких речей, то мої ножички, гляньте на волосся Рафаеліто, матінко Беніто, як шкода, що ця дитина зараз геть лиса, а ще кажуть, він розтовстів, ту голку їй колись позичила я, а я — гачок для в’язання, а я — кілька ґудзиків. Ці висохлі руки набагато сильніші за мої, пальці, що вростають немов гілляччя, намагаючись мене зупинити, мене в’яжуть їхні благання і голосіння, мені, мені, матінко Беніто, я хочу, мені треба, чому ви не подаруєте мені той чай, який залишився у Брихіди, згляньтеся, я така бідна, цій не давайте, дайте мені, всі знають, що вона крадійка, обережніше зі своїми речами, вона їх може поцупити, віддайте це мені, мені, старі баби з м’якими, наче кулька з фольги, голосами, яких чи то злидні, чи то жадібність заганяє в кут, поламані нігті, брудна одежа, що спадає з їхніх тіл, їхні тіла смердять старістю, вони притуляють мене до цієї ширми з розбитими стеклами, ключ, відчиняю, заходжу, зачиняю. Я провертаю ключ іззовні. Виймаю його і кладу в кишеню фартуха. Господи, нарешті! Вони залишилися припадати пилом, ув’язнені за дверима. Крізь дірки у склі вони просовують руки, їхні обличчя скривлені у гримасах… гомін їхніх благальних голосів стихає.