— Ну, здрастуйте, хлопчики! — привітався тихо і міцно взяв тих двох ззаду під руки. — Я з карного розшуку, інспектор Каверза.
Вони не сіпнулися вириватися. Навпаки, Василь відчував, як тіла їх обм’якли й стали осуватися вниз, так що йому довелося міцно підтримувати, аби не попадали. Зате третій… Третій, як він і передбачав, кинувся пріч, щоб змішатися з пішоходами. Але на дорозі у нього вчасно виріс лейтенант Микола Динник, схопив втікача за лікоть, і до Василя долетіло:
— Одну хвилиночку, громадянине!
“Громадянин” щось вимовив сердите, хотів було вирватись, але це йому не вдалося, бо в школі міліції Микола добре оволодів прийомами затримання.
8
В управлінні Анатолій і Станіслав гірко каялись і крізь сльози просили майора Кислицю відпустити їх готуватися до екзаменів.
Майор зміряв обох суворим поглядом.
— До екзаменів готуватись, кажете? А тоді, як пили в ресторані, як відволікали в магазинах продавщиць, поки ваш дружок крав костюми, ви про них не думали?
— Ми ж не знали, що він такий, — буркнув Анатолій.
— Тепер будете знати, з ким і де знайомитись, — відказав йому на це майор. — Відпустити ж я вас не можу. Ось прийдуть ваші батьки, ми вже викликали їх, прокурор — і тоді вирішимо, як з вами бути. До їх приходу почекайте в коридорі.
Затриманий же лейтенантом Динником Михайло виявився ніяким не Михайлом і, звичайно, не слюсарем, передовиком заводу, а Петром Михайловичем Качаном, музикантом ресторану “Ластівка”. Увечері грав на саксофоні, а вдень крав по магазинах.
— Що ж ви, Качан, музикант, тонка натура — і раптом така метаморфоза? — запитав його майор Кислиця.
Качан єхидно посміхнувся, розвів руками:
— Каюсь, громадянине майор, сам не знаю, як потягло.
— Не туди, вас, Качан, потягло, не туди! — постукав олівцем по столу майор. — Жаль. А тепер називайте своїх спільників.
— Яких спільників, громадянине майор? — удав здивованого Качан. — Нікого не знаю, крав сам.
— Неправда, Качан! А хлопчики, котрих затримали разом з вами?
— Я їх тільки для того використовував, щоб відволікали продавців.
— А збували крадене як?
— Теж самостійно.
— А жінка, котру наші товариші затримали в черзі?
— Я її просто попросив, щоб здала речі. За винагороду, звичайно.
— Ви її давно знаєте? Чи, може, це ваша родичка?
— Сусідка. Колишня.
— А може, дружина вашого “султана”?
Качан промовчав.
— Дозвольте мені запитання до Качана, товаришу майор? — звернувся Каверза.
— Будь ласка.
Каверза запитав Качана, чи то він утік від продавців магазину на вулиці Комсомольській вісім днів тому.
— Я, — відповів Качан. — Ось тоді й вирішив — треба знайти помічників, котрі б заговорювали зуби продавцям. Бо одному важко. І знайшов ось цих хлопців.
— Мудре рішення, — іронічно посміхнувся майор Кислиця. — Але, як бачите, й воно не допомогло вам. Не все ви врахували, Качан.
Качан, мабуть, не знав, що відповісти на це майору, й промовчав.
Витримавши паузу, Кислиця знову звернувся до нього:
— Отже, Качан, називайте свого шефа, чи як ви там його іменуєте, адресу, бо все одно ми про все дізнаємося, сьогодні це буде чи завтра.
— Я все розумію, громадянине майор, але зрозумійте й ви мене. Нас суворо попереджено, на випадок чого — забути про всякі адреси. Інакше…
— Кого це — вас?
— Ну, підлеглих шефа, котрі на нього працюють.
— Скільки ж вас у нього?
— Я знаю ще двох, котрі, як і я, промишляють по магазинах. Але, по-моєму, є в нього й крупніші від нас риби. Крадуть десь на базах, на залізниці, в товарних вагонах.
— Виходить — ціла фірма у вас?
Качан скупо посміхнувся.
— Виходить.
— Називайте адресу.
— Кого? Усіх?
— Шефа.
На лобі у Качана знову виступів піт. Він витерся хустиною й зіжмакав її в руці. Промовчав. Було видно — вагався. Підвів голову, глянув на Кислицю.
— Громадянине майор, дайте гарантію.
— Не валяйте дурня, Качан! — посуворішав Кислиця. — Не сьогодні, то завтра-післязавтра ми однак викрили б вашу фірму. Називайте швидше адресу, от і вся вам гарантія.
І він назвав.
9
Коли його арештували, знайшовши в тайнику велику суму грошей і багато крадених речей, він безнадійно опустився в крісло і зі злістю в голосі сам себе запитав:
— Яка ж це сволота мене запродала?
— Життя наше радянське не терпить вас, Вовченко, — відповів йому лейтенант Василь Каверза. — Розумієте? Життя! Збирайтеся, поїдемо!