5
Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.
— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.
І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.
Зміни погоди не передбачалося.
6
Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.
— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.
Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.
— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.
Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.
Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять–двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.
— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.
— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.
Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.
— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.
— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.
— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.
Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:
— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.
— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.
— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.
— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.
Так і вирішили. Зв’язалися по рації з майором Жувагою, і він теж схвалив їх план. І пішла підгрупа лейтенанта Горлова далі в тайгу, в холодну морозну ніч, яка розливом чорної туші швидко оточувала їх з усіх боків. То була їхня третя тайгова ніч, одна з найтяжчих. Тієї ночі вони ні на мить не зімкнули очей, боронилися від вовків, котрі, як тільки вони зупинилися на ночліг, стали підкрадатися й пробувати напасти на оленів. Стріляти по них не хотіли, щоб не виказати себе втікачам, і відбивалися від голодних хижаків горілими головешками. А для цього довелося розпалити аж троє багать, одне спеціально для головешок. Тож і трудилися до ранку: рубали дрова, палили вогнища, кидалися вогнем. Аж на світанку вовки залишили їх, проте спати вже не було коли.