Гришка обнишпорив усю квартиру, але ні грошей, ні дорогоцінних речей так і не знайшов. Тільки в нижньому ящику письмового столу побачив воронований браунінг. На перламутровому руків’ї — срібна платівка з дарчою гравіровкою.
Крючкін хмикнув, підкинув браунінг на заскорузлій долоні і, не вагаючись, сунув його в кишеню.
2
Місяць заливав землю примарним голубим сяйвом. За пофарбованими парканами затаїлися невеличкі ошатні будиночки. Матово поблискують вікна. Ніде ні звуку, ні вогнику. Порожні вулиці міської околиці, і тільки кроки міліцейського патруля порушують нічне безгоміння.
— Тихо тут сьогодні, спокійно, — впівголоса озвався Ременюк, — а позавчора камнем у вікно автобуса пошпурили. Кілька чоловік постраждало… Це вже не пустощі, а дика, бездумна жорстокість.
— Справді дикість, — похмуро відгукнувся Васюта.
— Михайле Івановичу, що з вами? — співчутливо, з дружньою ноткою запитав Ременюк. — Ви чимось стривожені?
— Та все Січкар… — буркнув Васюта і нахмурився.
Лейтенант Січкар був з тих людей, які до співробітників, що займають нижчу за нього посаду, ставився зверхньо. А в кримінальному розшуку провідники службових собак — найменші за званням та посадою. Вчора, наприкінці робочого дня, він сказав, блиснувши металевим зубом: “Гарна в тебе, Васюта, робітка. Якщо випаде успіх, влучив у яблучко, молодець ти, честь тобі і хвала. А коли промах — ти лишаєшся збоку, мовляв, собака винний. Собака — істота безсловесна, вали на неї, бідолашну, що тобі забажається, — мовчатиме… Тут поки яку-небудь дріб’язкову крадіжку розкриєш — мозок сохне, дим з вух валить, а дехто живе і горя не знає…”
Образливо було Васюті слухати такі речі, спалахнув, але стримався, спокійно відказав: “Ви, товаришу лейтенант, наче мені заздрите. Так у нас вакансія з’являється. Старшина Безпалов іде на пенсію”. Січкар почервонів, стис кулаки. Обличчя від злості перекосилося. “Га-ра-азд! — процідив погрозливо. — Насміхаєшся. Я панькатися з тобою не буду, ще прибіжиш вибачатися…”
Про все це Васюта й розповів Ременюку.
— Та-ак, історія… — протягнув Ременюк і роздумливо потер круте підборіддя. — Характер у Січкаря — як крива дровеняка, а до того ще й сучкувата. Треба буде поговорити з ним. Сподіваюсь, послухає, тим більш, коли дізнається, що мене переводять з райвідділу.
— Переводять? Куди? — стрепенувся Васюта, і в його голосі прозвучав неспокій.
— До вас, в управління.
Васюта розцвів.
— Оце так новина! Вітаю, товаришу капітан. Всі наші хлопці зрадіють.
— Наказ підпишуть не сьогодні-завтра, а поки — мовчок. Я вам по-дружньому розповів.
— Ясно. Взяв до відома.
Десь далеко прогуркотіла вантажна машина. На сусідній вулиці верескливо дзявкнув собака. У кущах бузку за парканом заворушились невидимі в темряві птахи. І знову — тиша.
Ременюк і Васюта постояли хвилину, прислухались і рушили далі затіненим боком вулиці.
Давалася взнаки втома. Важка міліцейська служба. Ніби й не вимахує людина сокирою і лантухи не носить, а повернеться з роботи додому, гляне в дзеркало — сам себе не впізнає. Обличчя змарніле, очі запалі й синці під ними розлилися.
Небо на сході почало рожевіти. Як завжди перед сходом сонця, стало свіжішати. Ременюк зупинився під розлогим кучерявим каштаном.
— Відпочинемо трохи, — запропонував він і, не дочекавшись відповіді, присів на сизувату від вранішньої роси лавку.
Поряд сів і Васюта. Біля ніг помітив тріснуту колючу коробочку каштана. Нагнувся, підняв. Із коробочки нерішуче визирав коричневий окрайчик. “Збив хтось”, — подумав.
Мовчанку порушив Ременюк.
— Книгу Зощенка вчора взяв я в бібліотеці. Читаю передмову, а там говориться, що він, виявляється, наш з вами, Михайле Івановичу, колега…
Васюта допитливо зиркнув на капітана.
— Як це розуміти?
— А дуже просто. В міліції Зощенко працював. І інші письменники служили. От хоча б Євген Петров — три роки в одеському карному розшуку працював. Стала в пригоді йому ця житейська школа, коли разом з Ільфом “Дванадцять стільців” та “Золоте теля” писали… І Бєляєв колись був співробітником міліції…