— Нічого ми ні на кого не валимо, — спокійно заперечив Ременюк, — але твоя причетність до деяких крадіжок точно установлена. І тут тобі ніякі хитрування не допоможуть. За все доведеться відповідати.
Затриманий зіщулив плечі, ніби хтось невидимий облив його крижаною водою. Очі боязливо забігали.
“Докопались! До всього докопалися!” — подумки вигукнув він і, з тугою поглядаючи навколо, похмуро процідив крізь зуби:
— Що ще мажете мені?
— Ех, Крючкін, Крючкін, сам себе не жалієш… На що молоді роки розміняв? Один злочин за іншим. А зараз плюс до всього ще й в старшину стріляв.
— Я в собаку, розумієте, в собаку стріляв! — заверещав Гришка не своїм голосом. — Вік свободи не бачити, якщо брешу! Накинувся пес, я й подумав — скажений!
— Не треба верещати, — зупинив Ременюк. — Люди ми слабонервні, злякатися можемо, ще, чого доброго, заїкатися почнемо.
Говорив без посмішки, але голос звучав іронічно.
— А “пушку” я знайшов! Клянусь, що знайшов… — уже ні на що не сподіваючись, безпомічно бурмотів Гришка. — По дурному взяв… Уранці думав піти в міліцію і здати… Пушка мені ні до чого, вона мені без потреби.
— Перевіримо, як потрапив до тебе браунінг і коли… Все перевіримо, в усьому розберемося. Часу у нас буде достатньо.
В кінці вулиці з’явився міліцейський “Москвич” з синім ліхтарем на даху…
РОЗПОВІДЬ ДРУГА
1
Тільки під вечір, коли на землю впали легкі, прозорі сутінки, Васюта вийшов з воріт піонерського табору і поспішив до автобусної зупинки.
Він був задоволений зустріччю з дочкою. Добре, що вона поїхала в цей піонерський табір. Побула Ніна тут лише тиждень, а посвіжішала, поправилася. Просто не впізнати її, так благотворно подіяло перебування на свіжому повітрі.
Кращого місця для відпочинку й не знайдеш. Неподалік від ошатних будиночків протікає неширока, але чиста, як кришталь, річка з піщаними берегами. Навколо — рівні могутні сосни. Повітря таке чисте, цілюще, напоєне пахощами лісових трав, що п’єш його і не можеш напитися.
Михайло Іванович посміхнувся, уявивши, як просіяє, зрадіє Марина, вислухавши його розповідь про поїздку до “Відважного”.
Взагалі, все складається в них сприятливо. Кращого й бажати не доводиться. На той час, коли Ніна повернеться додому, він та Марина підуть у відпустку. Васюта домовився з двоюрідним братом, лісником, що вони приїдуть до нього влітку. Тоді щодня на Десну, щодня смачна юшка, а як не лінуватися, то й нав’ялити коропів, лящів можна.
Нарешті й чепурний, з похилим дахом павільйон — автобусна зупинка. Мимо з гуркотом пронеслися вантажні машини з капустою. За ними промчав молоковоз…
Звичайно, варто було б Васюті вийти на обочину дороги — і він би зразу поїхав додому, не чекаючи автобуса. Мабуть, жоден шофер не проїде мимо, побачивши людину в міліцейській формі з піднятою рукою.
Але Михайло Іванович лише в виключних випадках користувався цим своїм правом. Вважав, що це не що інше, як, хай і невеличке, а все ж зловживання службовим становищем. А як можна вимагати бездоганної поведінки від інших, коли сам дозволяєш собі таке? І зараз, прихилившись плечем до стовбура розлогого дуба, який ріс поряд з павільйоном, терпляче чекав рейсового автобуса.
Хто знає, скільки йому довелося б чекати, якби на патрульному мотоциклі не під’їхав Степан Дергачов.
Колись вони разом починали працювати в міліції, спершу в підрозділі зовнішньої служби, а потім Васюта перейшов у кримінальний розшук, а Дергачов став автоінспектором.
— От так зустріч! — зрадів Дергачов, щиро посміхнувшись усім своїм кругловидим обличчям з носом-гудзиком. — Дивлюся і очам своїм не вірю: кращого друга зустрів! Чув, чув про твої успіхи!
— Це вже ти занадто, — м’яко зупинив Васюта.
— Не буду, не буду, знаю твою скромність! — Дергачов витягнув вперед руки, ніби захищаючись від нападу. — Але дай слово, що приїдеш до мене з Мариною. Як-не-як, а ми старі друзі… Посидимо, згадаємо, що було…
Тільки-но Васюта записав адресу Дергачова, як вдалині показався рейсовий автобус.
— На днях подзвоню, — похапцем промовив Васюта. — Ти, Степане, правду кажеш, треба нам частіше зустрічатися та спілкуватися. А зараз буду їхати. Так що будь здоров, друже!
Дергачов ображено нахмурився.
— Ти як хочеш, а я тебе не відпущу. Нащо тобі той автобус? В місто, не турбуйся, доїдемо ще скоріше, з вітерцем… — Помітивши сумнів на обличчі Васюти, додав: — Ну чого ти ще думаєш? Це мене аніскілечки не зв’язує. Сідай в коляску.