— Молодець! Люблю й ціную самовідданих охоронців правопорядку. Між іншим, тут на тебе цікаве діло чекає. Ось заява керуючого радгоспним відділенням “Підлісне” Бажая Антона Макаровича. В “Підлісному” коїться якась чортівня: там мало не щодень гинуть на фермі свині. Доведеться, товаришу лейтенант, вникнути.
— Мені? — здивовано зламав брови Завірюха. — Та це ж, як я розумію, — хліб ветеринарів.
— Ти, Федоре, порох, а не хлопець, — іронічно посміхнувся підполковник. — Спалахуєш без іскри. Та й про субординацію на своїх змаганнях трохи забув. У “Підлісному” ветлікарі вже всі зуби стерли. А до суті докопатись так і не змогли. Вони навіть до зональної науково-дослідної ветстанції зверталися. Проте й там спасували. Одне слово, ситуація детективна. Ти, будь ласка, сьогодні ж виїдь у “Підлісне” і з’ясуй, що воно там і як. Інформуватимеш про все по ходу розслідування. Знадобиться підмога — не соромся, гукай. Ну, щасти тобі.
І підполковник, ще раз потиснувши Завірюсі руку, легенько підштовхнув його до дверей.
Завірюха вивів з гаража мотоцикл, по вінця наповнив бак пальним, заскочив додому перевдягтися в цивільне та сказати матері, що знов мусить на якийсь час лишити її, і покушпелив у “Підлісне”.
За півгодини він уже ставив сірого від пилюки “їжа” біля повитого в дикий виноград цегляного будиночка, де містилась радгоспна контора.
Керуючий відділенням, носатий, з упертим овалом лиця чоловік років п’ятдесяти п’яти зустрів інспектора, як тому здалося, підкреслено сухо. Він мовчки привітався, пильно глянув на Завірюшине посвідчення й без будь-якої передмови запитав:
— То з чого, юначе, почнемо?
“Мабуть, вважає мене за жовторотого салагу”, — дратуючись, подумав Завірюха, але удавано весело усміхнувся і якомога привітніше сказав:
— Антоне Макаровичу, з вашою заявою я ознайомився. Загалом, питання ви окреслили. Та хотілось би почути про все докладніше.
— Тут особливо й розказувати нічого, — пісно глянув у вікно Бажай. — Якось рано вдосвіта, — а було це майже два місяці тому, — прибігає до мене додому свинарка. “Біда! — гукає. — Шестеро поросят здохло. Мор”. Ну, я, в чому був, метнувся до ферми. В нас два свинарники, і в кожному — по півтори тисячі голів. Спалахни епідемія — оком не змигнеш, як усе поголів’я прахом піде. Прибіг я, значить. Бачу, завфермою, ветзоотехнік, свинарі — всі вже тут. А перед ними — шестірко мертвих поросят. Сисуни, одне в одне. З виду ніби зовсім нормальні, тільки неживі. Ну, обстежили ми їх, аналізи різні зробили, а патології ніякої. Може, думаєм, льоха подушила. Таке інколи буває. Та через два дні знов четверо сисунів здохло. Уже в іншої свиноматки. Так і повелося. Опороситься льоха. Все в нормі. Поросята як перемиті: жваві, веселі, на апетит не нарікають. І раптом ніби їх підмінили: від материного молока відмовляються, стають мляві, немічні. Порозповзаються по кутках клітки, скоцюрбляться — і здихають. За півтора місяця ми, таким чином, втратили одинадцять процентів приплоду.
— А дорослі свині теж здихають? — запитав Завірюха.
— В тім-то й річ, що тільки сисуни, ті, що по тижневі їм, півтора, не більше.
— Ну, а ветеринарія? Як вона все це витлумачує?
— На жаль, ніяк. Я вже казав, що ми розтинали й ретельно обстежували кожну тушку. Та ні вродженої патології, ні ознак інфекції жодного разу не виявили. Єдине, що нас вразило: у всіх поросят були пошкоджені язики. Точніше, кінчики язиків. Ми подумали, що це якась невідома нам хвороба, і звернулися до зональної ветстанції. Звідти надійшов висновок, який ще більше нагнав туману.
Антон Макаровим відімкнув сейф і дістав складений учетверо папірець. Завірюха квапливо розгорнув його і прочитав:
“Керуючому радгоспним відділенням
“Підлісне” тов. Бажаю А. М.
На Ваш запит повідомляємо: дані, одержані після всебічного обстеження трупів поросят, обговорено на засіданні вченої ради станції. Вважати, що смерть поросят настала через хворобу, підстав немає. Крапчасті травматичні пошкодження, схожі на сліди спеціального інструмента для захоплення язика, можуть бути наслідком механічного втручання людини.
Заступник директора ЗНДВС
Маршалко І.П.”
— Тепер вам ясно, чого ми потурбували міліцію? — з викликом запитав Бажай і, мить помовчавши, додав: — Але щиро скажу — в голові не вкладається, що до цього криміналу має відношення хтось із наших працівників. Нормальна людина на таке бузувірство не піде. Хіба маньяк який…