І тут Завірюха побачив пацюків. їх було більше десятка. Довгохвості, пузаті, неспокійні в рухах і водночас насторожені, вони бігали по Чирвиній клітці, час від часу зупиняючись та принюхуючись.
“От прокляте сім’я! — з огидою подумав Завірюха і, повернувши голову, самими губами прошепотів:
— Костику, я нічого, крім свиней та пацюків, не бачу.
Костик не відповів ні слова, тільки міцно стис Завірюсі зап’ястя руки — дивись, мовляв, що буде далі.
Пацюки заходилися нишпорити в кориті, а четверо з них проворно вискочили льосі на черево.
Поросята не звертали на непроханих гостей ніякої уваги — зосереджено ссали матір.
Аж ось крайній сосунець з округлою чорною цяточкою на боці випустив із рота сосок. Пацюк, який сидів навпроти, подався вперед і спритно підставив йому свого писка. Порося роззявило рота, бо було певне, що то материна цицька. І тут пацюк рвучко притис його мордочку до підлоги. Порося жалібно кувікнуло й відкотилося в найдальший куток клітки.
Завірюха ввімкнув свій потужний ліхтар, спрямував сніп світла вниз.
Пацюків ніби вітром здмухнуло. Скочила на ноги й Чирва.
Коли хлопці спустилися з горища, прикульгав ошелешений сторож.
Тримаючи напоготові замашну дубову палицю, він ще віддаля загукав:
— Стій! Хто такі? Ні з місця! Бо обох рішу!
— Свої ми, діду, свої, — заспокійливо сказав Завірюха. — Це Костя, вашого зава синок. Хіба не впізнаєте? А я — з районного відділу міліції. Вибачайте, що ми як сніг на голову. Діло!..
— Та звідкіля ж ви тут узялися? — не йняв віри власним очам дід.
— Із “сьомого неба”, — поважки зронив Костя.
— Не розпатякуй! За мною! — наказав Завірюха. І повернув до Чирвиної клітки. Костя притьмом відчинив дверцята й заліз досередини.
Сисунець із чорною цяткою на боці, як сирота, стояв осторонь. Костя спритно вхопив його за ноги й простяг Завірюсі. Удвох вони силоміць розтулили поросяті писка. Кінчик язика в нього був відірваний. Там кривавилась свіжа ранка.
— От і все, — якимось пригаслим голосом буркнув Завірюха. — Нашій “героїчній” одіссеї — кінець. Вітаю тебе, Костянтине. Ти був на висоті. — І він, невесело усміхнувшись, кинув оком у бік горища.
Костя не збагнув — інспектор кепкує з нього, чи справді хвалить. Тому стримано сказав:
— Спасибі. Я старався як міг. І радий, що нам пощастило все розкрити. А ви ніби чимось невдоволені?
— Та біс його зна, — потис плечима Завірюха. — Я, коли хочеш, такого віражу зовсім не сподівався. З різними правопорушниками входив у “службові” контакти. А от з пацюками змагатись ще не доводилося. Ну, та діло своє ми зробили. Це — головне. І від невинних людей підозру відвели. Що теж — не фунт лушпиння. Тепер, Костику, ходи іменинником. Кажу це без дурнів.
Костя широко усміхнувся, хотів сказати щось у відповідь, але побачив — сторож ніяк не второпає, що тут все-таки скоїлось, і заходився пояснювати:
— Діду, оце зараз ми вивели на чисту воду тих, хто поросятам язики відкушує. Виявилось — кляті пацючиська.
— А побий їх трясця! — здивовано ворухнув кущуватими бровами дід. — Скільки отуто люду попобігало! А жодна душа не докумекала. Ну, хлопці, на миндаля постаралися!.. Їй-бо, на миндаля. А пацючу погань ми з ферми швидко наладимо.
— Не просто це, діду, — тоном знавця заперечив Костик. — Он я в одному журналі читав: з усіх створінь пацюки пристосовані до життя найбільше. Плодючі — страх! До того ж, невибагливі, їх хоч на пустельному Місяці чи на Марсі посели — і то виживуть. А ще дуже вони, виявляється, метиковані та хитрі. От ви кинули їм шмат отруєної ковбаси. Думаєте, зразу налетять і струблять? Еге, не на таких напали. Найстарший пацюк, що за отамана в них, спочатку пошле яке-небудь недотепкувате пацюча. Воно скуштує, а всі будуть ждати — здохне чи ні…
Костя ще довго читав дідові лекцію про пацюків.
Завірюха не став їм заважати. Він ступив до дверей, відкинув клямку, вийшов із душного свинарника на подвір’я.
Над землею танула тиха літня ніч. “Підлісне” додрімувало в сірому передранковому тумані.
Володимир Шаров
ЗАСІДКА
Оповідання
Майже всю ніч мжичив нудний дощ, а на ранок підморозило, асфальт вкрився ожеледицею. Увімкнувши про всяк випадок маячок і попереджаючи водіїв перед перехрестями пронизливою “сиреною”, старшина Скачко обережно вів свій “УАЗик” міськими вулицями. Кілька разів машину на поворотах заносило, але Скачко майстерно вирівнював її, сердито буркочучи щось собі під ніс. Мабуть, лаяв шляховиків, які проґавили ожеледицю і вчасно не посипали дорогу піском.