Біля гастроному на нас чекали. Повна висока жінка років сорока в накинутому на плечі шкіряному пальті відокремилася від групи працівників магазину, що розгублено тупцювали біля відчинених дверей, і попрямувала до нас.
Ми вибралися з машини, обережно ступивши на слизький асфальт. Жінка зупинила погляд на мені, мабуть, вирішивши, що я старший.
— Протасова Віра Михайлівна, — простягнула вона велику руку, — директор магазину. Швидко ви!
— Аякже, — ревниво перехопив ініціативу слідчий капітан Ткаченко, який і був старшим у нашій оперативній групі. — Ожеледиця, правда, трохи затримала. Ну, що ж, давайте пройдемо до магазину.
Слідом за нами увійшли четверо продавщиць і касир.
Директор провела нас у свій кабінет — невелику кімнату, стіни якої були завішані різними діаграмами, графіками, почесними грамотами. Біля вікна стояв масивний старий стіл, що займав більшу частину кімнати, кілька стільців і сейф. Дверцята сейфу були розчинені.
Експерт-криміналіст лейтенант Вергун одразу ж підійшов до сейфа, ближче присунув стілець, розкрив на ньому свій чемоданчик, нафарширований різним причандаллям. Втім, кожна річ була на своєму місці, тому Вергун одразу знайшов лупу і заходився ретельно вивчати дверцята і замок. Носате, худорляве обличчя експерта набуло натхненного виразу, немов у піаніста, котрий ось зараз вдарить по клавішах і відразу розчиниться у музиці. Разом з тим він чимось нагадував мені славетного Шерлока Холмса, тільки люльки не вистачало. Здавалося, мине хвилина — і Вергун почне вражати нашу уяву несподіваними висновками про зовнішність злочинця, особливості його характеру і улюблену марку сигарет. Незграбно повернувшись у тісній кімнаті, Ткаченко штрикнув лейтенанта ліктем у бік, але той ніяк на це не відреагував, захоплений своєю справою. Ніякі зовнішні подразники на нього вже не діяли: він “відключився”. Завжди заздрив цій здатності Вергуна. Мене, наприклад, відвідувала сищицька муза лише на самоті, отака цнотлива дама. Гамір мою нервову систему легко виводив з ладу, і до якісного огляду місця я був здатен лише після того, як воно звільнялось від різних ґаволовів і начальства.
Вергун щось задоволено мугикнув собі під ніс і дістав з чемоданчика — не дивлячись, на дотик! — відкрутку.
Тим часом слідчий розпитував директора магазину.
— Що було в сейфі?
— Ну… папери там різні. Та вони всі цілі. А от гроші…
Мені слід було б одразу зайнятися своїми справами, але я хотів дізнатися, що ж поцупили злочинці.
— Багато?
— Трохи більше п’яти тисяч.
— А чому ви таку суму залишили на ніч у сейфі, а не здали інкасатору? — запитав я. Інструкцією в сейфі дозволялося залишати не більше п’ятисот карбованців. А тут п’ять тисяч. Ніби навмисно.
Директор перевела на мене погляд і підкреслено чемно відповіла:
— Вам слід було б знати, що інкасація забирає гроші до шостої вечора. А наш магазин працює до дев’ятої. За ці три години у нас покупців буває знаєте скільки? Адже люди саме з роботи повертаються, поблизу кілька крупних підприємств, завод. Виручка велика. Куди ж її накажете дівати? Їхати в банк тролейбусом з повною сумкою грошей? Вибачайте!
Я кивнув, ніби великодушно вибачив, і вийшов з кімнати. Треба було оглянути магазин. Обійшов його крок за кроком, намагаючись не пропустити найменшої деталі. Нічого цікавого. Хіба що злочинці навіщось розсипали по кахляній підлозі півмішка кавових зерен, а по одному прилавку — кілька жмень мідяків. Наче хизувалися своєю безкарністю. Молодесенька кирпата продавщиця водила за мною підведеними очима з таким виразом, немов чекала, що я ось-ось витягну за ногу з-під прилавка злочинця.
Я підійшов до дівчини:
— Ви часом не першою прийшли сьогодні в магазин?
Я чекав милого зніяковіння, опущених вій, мелодійного, як срібний дзвіночок, голосу. Натомість дівчина звела тонкі брови, здивовано глянула на мене і сказала хрипко, мало не басом:
— Чого б це я мала приходити першою?
Тут я раптом помітив, що брови в неї вищипані, волосся пофарбоване, а в сірих великих очах порожнеча. Я більше нічого не став розпитувати і попрямував до сходів, що вели в підвал.
В підвалі тягнуло сирістю, як і належить подібним приміщенням. Підійшов до великого пролому в стіні. Отже, почерк той самий, що і в трьох попередніх пограбуваннях: злочинці забираються в бойлерну, а звідти, проламавши ломом стіну — в підвал магазину. От тільки як вони втрапляють саме до тих магазинів, у сейфах яких на ніч залишається чимала сума? Звідки вони знають про виручку? Випадковість? Один раз, ну, два… Це ще можливо. Але чотири підряд? А може, простий розрахунок? Адже всі пограбовані магазини розташовані поблизу великих підприємств, під кінець робочого дня відвідувачів багато.