— Дякую, не треба, — сухо відповіла дівчина. — Я поспішаю. На все добре. — Вона різко крутонулась на підборах і за кілька секунд загубилась у натовпі перехожих.
Я провів її очима. Якась невиразна думка зринула в голові й одразу розтанула, залишивши по собі смокчуче збентеження. Спробував зосередитись, відновити той стан, що виник під впливом хвилинної розмови. Нічого не вийшло: навкруги було надто гамірно.
Облишивши марні спроби, одразу згадав про сигарети.
Покупців було повно. Біля штучного відділу зібралася довга черга: літня продавщиця, слинячи товстий палець, рахувала гроші. Дехто починав нервувати.
— Хіба не можна зробити це після закриття магазину? — з надривом вигукнув інтелігентного вигляду чоловік у легковажному для такого морозу капелюсі.
— Не можна! — відрізала продавщиця. — Що ж мені тут до ночі сидіти?
— Але ж зараз у вас робочий час, — пробивався до її сумління “капелюх”.
— От я й працюю, — незворушно пояснила продавщиця. — Не заважайте! Бо доведеться перераховувати.
Цей аргумент змусив “капелюха” замовкнути.
Хвилин через двадцять я попрямував до тролейбусної зупинки. З голови не йшла зустріч з нафарбованою красунею. Якось дивно вона себе поводила. Знову відчув оте смокчуче збентеження. Дійшовши до зупинки, викинув недопалок в урну і повернув назад.
Але магазин був уже, зачинений. Довелося відкласти з’ясування на завтра.
Про пограбування магазгину я дізнався наступного дня, коли після зміни в цеху подзвонив у райвідділ доповісти про свої трудові звершення. Пограбували той самий, де я купував сигарети. Злочинці забрали із сейфа майже шість тисяч карбованців.
Той стан, що ніяк не давався вчора, раптом охопив мене. Мозок лихоманково запрацював, ніби надолужуючи згаяне. Згадалася нафарбована красуня, наполоханий вираз, що майнув у її очах у першу мить нашої зустрічі, замиготів наслинений товстий палець продавщиці, яка рахувала гроші… А чи не приходила моя знайома з хрипким голосом для того, щоб дізнатись, яка виручка залишається на ніч у сейфі? А чи не відвідувала вона інші магазини напередодні їх пограбування?
Мене аж розпирало від різних припущень і здогадів. Я поїхав у райвідділ, щоб поділитися ними з майором Кожухарем.
Як не був заклопотаний, помітив якогось жевжика в джинсах, модній куртці-фуфайці й пижиковій шапці. Він ув’язався за мною ще на тролейбусній зупинці. Цікаво. Невже від тих? Щоб пересвідчитись, почав пробиратися до виходу. Жевжик попхався за мною, нахабно дихаючи в потилицю. Отже, вирішили перевірити у такий спосіб. Мабуть, чимчикує за мною від самої заводської прохідної. І як я його відразу не помітив? Що ж, візит у райвідділ доведеться відкласти. Зорієнтувавшись, намітив план дій.
Я міг би відірватися від свого почесного ескорту, але в даному випадку мусив слідкувати, щоб той не відірвався від мене. В гастрономі купив пляшку горілки. Мабуть, жевжику набридло удавати з себе нишпорку або шийка пляшки, що стирчала з бічної кишені мого пальта, переконала його в тому, що має справу із “своїм” хлопцем, — на вулиці він підійшов до мене.
— Діло є.
Я зміряв його поглядом:
— Щось раніше твою пику не зустрічав.
— Від Бугая, — коротко пояснив жевжик.
Виходить, Бугаю набридло потіти з “фомкою”, вирішив залучити спеціаліста, тобто мене. Пречудово.
— Валяй, — сказав я.
— Треба спіймати “тачку”. Поїдеш зі мною.
— Куди?
— Побачиш.
Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Треба якось попередити хлопців.
— Гаразд. Ось лише подзвоню, — постукав пальцем по шийці пляшки. — Чекають.
— Нічого, почекають.
Наполягати я не став, щоб не викликати підозри. Нічого, зорієнтуюсь на місці.
Хвилин через п’ятнадцять таксі довезло нас до проспекту Чубаря. Далі пішли пішки. На вулиці Одеській біля якогось приватного будиночка зупинились, мій провідник постукав у хвіртку. За високим парканом забряжчав ланцюг, загавкав собака. З дверей вийшов Бугай.
— Заходь, заходь, — гостинно запросив він, відчиняючи хвіртку. — А ти вільний, — сказав жевжику.
Коли випили по першій і закусили, Бугай зробив мені свою пропозицію “піти на діло”. Він не зводив з мене своїх маленьких насторожених очиць, поки я вдавав, що обмірковую відповідь. Федько налив собі ще чарку, випив, нервово запалив.
— Чого мовчиш? — не витримав довгої паузи Бугай.
— Думаю.
— Довго думаєш. Або так, або ні.
— Це ж не жарти.
Хотів ще дещо додати, але тут відчув, як мій язик ніби приріс до зубів: у вікно я побачив… Протасову. Вона саме причиняла за собою хвіртку. Собака мовчав, мабуть, добре знав її.