За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.
Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.
Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.
— Босоніжки, мабуть, імпортні.
— Заздриш?— буркнув той.
Анатолій відкусив шматочок пломбіру.
— Не заперечував би мати такі.
Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.
Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.
— Вчитеся? — запитав.
— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?
— Десятикласники.
— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі?— поцікавився.
На цей раз відповів Анатолій.
— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.
Незнайомець похвалив хлопців.
— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.
Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.
— Якщо не секрет — де ви були?
Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.
— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.
Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.
— Там придбав?
— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.
Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.
Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.
— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!
Хлопці теж спохватилися.
— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.
Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.
— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.
Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.
Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:
— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?
Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.
— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?
Хлопці по черзі назвалися.
— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!
В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.
— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.