Тоді повірили в щире каяття студента, не передавали справи до суду, обмежилися тим, що відібрали й повернули батькам гроші, які він ще не встиг розтринькати, а завбачливо клав на ощадну книжку. Та ще виключили з університету. Згодом, коли Психолог таки потрапить до рук правосуддя, дотошний прокурор зверне увагу й на цей випадок — та до того часу сором’язливий студент Ігор Танченко вже встигне стати відомим у певних колах як неперевершений майстер психологічного шантажу, як сам він називатиме поле своєї “діяльності”.
До зустрічі з Зайцевим Психолог двічі побував за ґратами, щоразу щиро й слізно каявся на суді, однак на волі брався одразу ж за своє. Все менше й менше залишалося в нього спільників, які допомагали реалізовувати досить ризиковані, зухвалі плани. І от одного разу, опинившись на волі, Танченко раптом усвідомив, що лишився один. Розмірковуючи, кого б можна підключити до нової “гри”, раптом згадав художника, сусіду по нарах — Зайцева. Він же — його боржник по картах. І тепер мусив або ж негайно віддати три тисячі карбованців програшу, або ж, за умовою, виконати три будь-яких бажання Психолога на волі. Це коли грошей не матиме.
У невеличкому районному містечку Мала Виска, на березі тихоплинної Висі, Танченко швидко розшукав боржника. Той, схоже, й не помишляв повертатися до минулого. В усякому разі так заявив Психологові.
На того добрі наміри Зайця аніякогісінького враження не справили.
— Діло твоє. Боржок повернеш — і роби як знаєш.
Зайцев був далеко не з полохливого десятка, та відчув себе не зовсім добре — зрозумів: приїхав Танченко недарма. З мріями про нове життя доведеться розпрощатись. Інакше довелося б розпрощатися з життям. Надто вже міцні зв’язки мав Психолог, аби вступати з ним у відкритий конфлікт.
— Борги я звик платити, — відказав з гонором. — Це зовсім інша розмова.
На інше Танченко й не сподівався. Йому потрібен був надійний, сміливий напарник для “гри”, яку він задумав ще там, у зоні. Пригадалось, він якось натякнув Зайцеву:
— Коли захочеш — ми з тобою, корешок, хіба ж такі спектаклі без глядачів поставимо. Весь карний розшук на вухах стоятиме.
Як зрозумів Зайцев, тепер настав час його виходу на “сцену”.
Проте він помилився. Танченко зовсім недаремно хизувався знанням психології. В усякому разі, психологію подібних собі він враховував досить уміло. Діяв неквапно, але наполегливо, з гарантією.
Першою з трьох його забаганок стала вимога звільнитись з заводу, потім, щоб остаточно перекреслити всі сподівання Зайцева на повернення до чесного способу життя, Психолог змусив його пограбувати на вокзалі двох дівчат, розігравши при цьому психологічну сценку “Знайомі”.
На думку Танченка, це не лише ставило Зайцева знову на своє місце, але й мало зміцнити віру в геніальність його, Танченка, психологічних розробок, подібних “спектаклів”, як гордо називав він реалізації своїх замірів.
Зайцев повагався, але змушений був погодитися і на ще одну забаганку “друга”. Змінив прізвище, підробивши невідомо де роздобуті Танченком документи. Щоб легалізуватись в новій ролі й перевірити надійність документів, за порадою Психолога влаштувався в сільську агрохімлабораторію неподалік від Полтави. Минулось. Вирішили й надалі використовувати цю роботу як прикриття. Тепер зустрічалися з Танченком не часто. Той непоспіхом обдумував нову “виставу без глядачів”, роль актора в якій відводилася і Зайцеву-Панасюку. Готувався Психолог ретельно. Взяв собі за правило: більше двох разів на рік долю не випробовувати. Й тут випадково підвернувся цей нахаба з золотом. Звичайно ж, Психолог відразу наказав Зайцеву погоджуватись на будь-яку пропозицію незнайомого.
Золото вабило його завжди. А тут раптом воно реально зблиснуло зовсім поруч. І було, як видалось Танченку, в руках дилетанта.
13
Про те, що в лісника з дев’ятнадцятого обходу в Чорному лісі украдено мотоцикл з коляскою, Карому доповіли на третій день розшуку. В тому, що це справа рук Іванюти, слідчий майже не сумнівався.
Мотоцикл знайшли через добу на околиці Кіровограда, неподалік залізничної станції. Експерти-криміналісти встановили — відбитки пальців рук на кришці бака мотоцикла дійсно належать Іванюті. І ще одна новина. В районі Литої могили в Чорному лісі, біля входу в розриті частково катакомби, група туристів наштовхнулась на труп чоловіка років тридцяти.
Як тільки майор Гурба повідомив про це, Карий з експертом-криміналістом Дубовиком негайно виїхали на місце події в сусідню область. Прибули опівдні.
Осінь вже встигла торкнутися своїм чарівним пензлем кожного дерева. Обпалене її суворим подихом опале листя м’якою ковдрою вкривало землю. Довгочасні дощі забарвили її в невизначений сірий колір.
Максим не впізнавав Чорного лісу. На цей раз він зустрічав його похмуро й сумно. Чи, можливо, так просто видалося слідчому, адже привели його сюди справи далеко не ліричні.
Зустрів Карого Гурба. Привітавшись, коротко ввів в суть справи.
— Вбитому років тридцять. Документів при ньому ніяких, тілесних пошкоджень теж. Причину смерті поки що не встановили. Й зробити це можна буде, схоже, лише після медичної експертизи. Речей при ньому ніяких. Туристи, на жаль, повелись необережно, позатоптували всі сліди, більше того — змінили місце положення трупа, й тепер важко відновити все, як було.
Усе це Карий почув за той короткий проміжок часу, поки йшов з майором від машини стежкою до місця події.
— Чого це вони його зачіпали?
— Ніхто не подумав, що вбитий, вважали — п’яний. Заходилися будити, а він холодний.
Підійшли зовсім близько, оперативна група знам’янчан закінчувала роботу.
— Є що-небудь? — запитав, привітавшись, Карий у молодого русявого експерта-криміналіста, який обстежував місце злочину.
— А… — безнадійно махнув той рукою, — натоптали тут, як коні у стайні. Хіба ж на такій перині щось лишиться?
— Так-таки нічого?
— Єдине, що можу сказати, копався він тут, у цих розвалинах. Є чіткі сліди його ніг. І не тільки його. Оце поки й усе.
— Ще один шукач скарбів, — сказав Карий.
Загиблий лежав обличчям донизу, вткнувшись в пухке вологе листя. Праву руку викинув далеко вперед, ніби хотів ухопитись за щось. В долоні затиснув жмут листя. Ліва — простягнута донизу вподовж тулуба. Ноги ледь підігнуті в колінах, одяг — шерстяна тепла сорочка й не нові темного кольору штани, вибруднені подекуди глиною.
— Туристи, — подав голос Гурба, — стверджують, що застали його саме в такій позі. Двоє з трьох переконані в цьому.
— А третій?
— Третій не пам’ятає, — зовсім розчарував Гурба.
— У мене, наприклад, не виникло б враження, що це лежить п’яний, — задумливо сказав Карий.
— У них алібі, — зрозумів Гурба, куди хилить слідчий. — Ми перевірили. Смерть настала раніше, а вони лише сьогодні вранці приїхали. Поки ти сюди добирався, ми це встановили.
— Як називається місцевість? Що це за руїни?
— Лита могила… Тут в кінці минулого століття розкопки проводили. Золоті прикраси, між іншим, знайшли. Поховання якесь, чи що…
— Золото, кажете? Знову золото… Скільки через нього біди. Десь я вже зустрічав оцю назву — Лита могила. От тільки де?
14
До Малої Виски Істоменко приїхав уранці. Автобус з Кіровограда домчав його степовими шляхами до цього невеличкого райцентру за півтори години.
Від готелю до цукрового заводу було зовсім близько. Перейшовши міст над залізницею, короткою вуличкою вийшов до неширокої алеї в темному скверику, яка вела до прохідної. На другому поверсі старого, будованого ще в дореволюційні часи заводського корпусу розшукав хімлабораторію.
Завідуюча, немолода вже жінка в білосніжному халаті й такій же косиночці, з-під якої вибивалось колись чорне, тепер густо пересипане сивиною пасмо, здивувалася візиту оперативного уповноваженого карного розшуку. Її безбарвні, вицвілі очі не приховували цього. Раз по раз вона знизувала тендітними плечима, усім своїм виглядом показуючи: візит міліції для неї не лише несподіваний, але й не зрозумілий.