— Зайцев? — перепитала вона здивовано. — Звичайно ж, пам’ятаю. З рік минуло уже, як розрахувався. Що за людина? Ну як вам сказати… Нічим себе не проявив. Мене, правда, начальник відділу кадрів попереджала, він покарання за щось там відбув. Але я не пригадаю навіть, за що саме. Працював нормально. Особливим ентузіазмом не відзначався, але те, що доручала, виконував. Я, знаєте, його навіть умовляла не розраховуватись.
— А він? — зацікавився Істоменко, який нарешті звик до заводського шуму, що проникав і сюди, в лабораторію, й тепер міг розрізнити в ньому кожне слово.
— Та, — жінка зітхнула. — Все дарма! Правда, мені здалося, роботу він залишав неохоче.
— ???
— Це було видно, сумний такий в останній день ходив. Людина він взагалі замкнута, мовчазна, я сказала б, некомунікабельний чоловік, може, це від того, що зовнішність непоказна. Красивим аж ніяк не назвеш. Та й жив самотньо. А це, мені здається, пригнічує.
— А де він жив?
— В гуртожитку, тут неподалік, на Заводській. Коли сюди йшли, ви проминули його. За мостом відразу, триповерховий такий будинок.
— А з ким товаришував? Були в нього на заводі друзі, приятелі?
— Не знаю. Мені здається, не було. В нашому колективі, де, як бачите, більшість жінок, ні з ким.
Істоменко попрощався.
Вихователька гуртожитку, молода двадцятип’ятирічна жінка, відзначила, як вона сказала, виключну пасивність Зайцева в громадському житті.
Нічого не додали до вже відомого й ті, що жили з ним в одній кімнаті. Але вдалося встановити, що останнім часом Зайцев був помітно чимось стурбований. І лише в розмові з черговою гуртожитку старшому лейтенанту нарешті поталанило.
Метка повновида бабуся була надзвичайно охочою до розмов і мала, як на її роки, добру пам’ять. Без особливих зусиль вона пригадала, що за кілька днів до того, як Зайцев розрахувався і виселився з гуртожитку, до нього приходив дуже милий, симпатичний чорнявий чоловік з обличчям міського аристократа.
— Такий, знаєте, приємний, ввічливий, дуже гарно вдягнений, двічі приходив, перший раз — уранці, Зайцев тоді на роботі був, а вдруге — вже після зміни. Тоді й зустрілися.
— Не пригадуєте, Зайцев зрадів зустрічі?
— Чом не пригадую, дуже навіть добре пригадую. На моїх очах це було. Осьдечки, у вестибюлі. Що говорили, дорогенький, не чути було. Та, здалося мені, Зайцев гостеві був не радий.
— Куди вони пішли після зустрічі?
— Хтозна, дорогенький. Вийшли — і все. А через годину, а може, й менше, Зайцев повернувся.
— Скільки часу минуло, майже рік, а ви все й досі пам’ятаєте. Чому? Зайцев чимось виділявся з-поміж інших? Були якісь причини?
— Ні, дорогенький, як чимось і виділявся, то своєю мовчазністю. З іншими й про роботу, й про клопоти домашні, буває, словом перекинемось. А цей іноді гляне на тебе своїми маленькими очицями, ну просто як на пусте місце… Скажу, як на сповіді: не подобався він мені й недарма. Бач, міліція цікавиться. А він що, дорогенький, убив когось? Еге?
— Ні, бабусю, — Істоменко посміхнувся.
Лейтенант Циганов, двадцятисемирічний дільничний заводського району, де стояв на обліку, повернувшись з ув’язнення, Зайцев, теж нічим особливим допомогти Істоменку не зміг.
— Ти знаєш, — говорив він старшому лейтенанту, — я навіть зрадів, коли дізнався, що Зайцев надумав податися в Одеську область. Так він мені сказав. Не викликав у мене він довіри, хоч ніяких порушень за ним. Тривожно мені з ним було. Чого — не скажу навіть. Похмурий чоловік, пригнічений чимось, чи що?
Розмовляли у невеличкому кабінеті дільничного, який відвели йому тут же, у гуртожитку.
— Як ти вважаєш, чому він залишив роботу, змінив прізвище? Повинні ж бути якісь причини. Ти певен, за ним тут у вас нічого не числиться?
Циганов ніяково погладжував свого короткого непокірного чуба. Розгубленість на його обличчі змінилась упевненістю.
— Ні. В усякому разі в нашому районі за ним — нічого. Не знаю, чого втік, що штовхнуло. Можливо, візит отого незнайомого франта, про якого тобі Марія Харитонівна розповідала.
— Отож. А кажеш, у тебе усе на виду. Не зарікайся. Клієнтура у нас не дуже надійна. Передбачити її вчинки важко. Іноді просто неможливо. Давно дільничним?
— Третій рік, — зніяковів ще більше Циганов. — Я раніше на заводі тут інженером був, потім райком комсомолу сюди направив.
— Ну як? — доброзичливо поглянув на лейтенанта Істоменко.
— Важко мені, ніяк не звикну, що люди бувають, і нерідко, жорстокими, підлими, жадібними…
— Це добре, — посерйознішав Істоменко.
— Що добре? — не зрозумів лейтенант.
— Що не збайдужів, не зачерствів душею. Як тільки звикнеш до цього всього — треба залишати роботу. Байдужість у нашій справі — злочинна.
15
Переконавшись, що Панасюка в Польовому немає, Іванюта став розмірковувати, куди ж тепер податися. Спільники налякані його арештом, Панасюк, бачиш, відразу втік. Мабуть, переконані — звідти йому швидко не вирватись. Погано ж вони його знають… Втім, і те, що Знають,— зайве.
Ще й тепер докоряв собі за поспішність, проявлену тоді на пошті. Монети все одно вже були втрачені. Прояви він більше витримки… Не втримався, кинувся навтьоки і потрапив у руки оперативників. Вони, бач, передбачили це, а він, виходить, прошляпив. А тепер їх черга лікті кусати.
У те, що втонув, навряд чи повірять, будуть шукати. Ну й становище — багатий як ніхто, а спробуй обміняти хоча б кілька монет на гроші. Добре, хоч здогадався взяти не весь скарб з собою. Ситуація… Та ще оця трійця спільників. Хоча треба віддати належне, Психолог з газом придумав непогано. І улов чималий. Але ж не втримається, знову десь поткнеться зі своїми спектаклями. І наслідить. Тоді й почнеться розмотування клубочка. Втім, він це теж передбачав. Тому й натякнув кожному з трьох спільників про заховану частину скарбу. І не могли вони на це не клюнути. Коли б не це, трійця спільників навряд чи зупинилася б перед вбивством. Аби тільки до золота добратись. А так прагнули спочатку вивідати, вислідити, де він заховав скарб.
Цікаво, як вони спробують дістатись до нього після його арешту? Всі троє, напевне, переховуються, а значить, можуть наробити дурниць. Даремно він зв’язався з цією небезпечною публікою. Втім, вибору в нього не було. А так хоч гроші з’явились. До речі, про гроші згадав утікач. Добре, коли міліція обмежилась конфіскацією золота та грошей, які мав з собою. Дві тисячі — не мало, однак далеко не все. От як їх тепер з ощадкаси забрати?
На допиті, схоже, йому так і не вдалося переконати слідчого в існуванні тайника на озері. Хоч як поміркувати, то говорив тоді він майже чисту правду, схованка дійсно була неподалік. Після втечі довелося все переховувати. Таємницю печер, напевно, розгадано водолазами, яких неодмінно направлять на розшуки. Іванюта став пригадувати, що саме відомо про скарб з його слів спільникам, які лишились на волі й були переконані — найближчим часом волі йому не бачити. Про озеро вони нічого не знають, а от про Литу могилу в Чорному лісі він якось натякав. Розповідав, як не поділили знахідку шукачі скарбів у минулому столітті, як їх останки знайшли в лабіринті підземних ходів древнього кургану вчені-археологи. Тепер і сам не згадає, чому розповів так. Чи не тому, що залишив там скафандр й дещо з речей, які заважали? Та й ні до чого було розповідати правду, тим більше — Психолог та Панасюк дуже вже відверто проявляли цікавість до того, де роздобув Олег стільки золота. З усіх, безперечно, найнебезпечніший Ігор Танченко, чи, як він себе величає, Психолог. Панасюк і Шерстюк-Шершень його бояться, слухають безвідмовно. Зв’язки, очевидно, в цього артиста, як подумки охрестив його Олег, у певних колах досить міцні. Як швидко дістав Ігор для нього паспорт на ім’я Шуранкова! Або ця його ідея з фотографіями у Хрінюка? Втім, це було не зовсім розумно. Можна здогадатись, для чого робились знімки. По формату. Значить, шукатимуть паспорт. Втім, тепер це вже не має значення. Іванюта-Шуранков для міліції люди відомі. Хоча, можливо, саме від фотоательє й потягся за ним слід. Слідчий знає, звичайно, далеко не все. Пригадується, він почав клеїти йому ще й вбивство, вірніше, появу на місці вбивства якогось Шугіна. Паспорт, кислота, вбивство… Тут і самому не все ще ясно.