— Заткнись, — обірвав Танченко, — розкаркався… Нам з тобою боятись його нічого. Під вишкою ходимо. Забув? Заєць на тобі висить. Гріх на душу взяли, а золото наше далеко не все. Думати треба, як того фраєра розколоть. А те, що він скаконув, — добре. Сам нам золото принесе. Діватись йому нікуди.
17
Група зібралась у кабінеті Завагіна. Крім Карого, Істоменка, Лавренюка та Дубовика, до неї підключили ще старшого лейтенанта Віктора Тимчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Цей схожий статурою на атлета чоловік і раніше паралельно з ними займався золотом, якого в цій справі не бракувало, згодом — разом з Істоменком — агрохімлабораторією в Польовому, а тому був обізнаний з усім добре.
Завагін подивився на годинник, підсунув до себе папери. Карий відразу упізнав серед них свою доповідну, над якою допізна мучився учора, намагаючись ув’язати в одне ціле загалом красномовні, але розрізнені факти. Він уже знав: біля Литої могили загинув Зайцев-Панасюк.
— Причину смерті Зайцева встановлено, — тихо сказав Завагін. Усі повернули до нього обличчя. Начальник слідчого відділення за ці дні осунувся, схуд, на обличчі різкіше окреслилися вилиці. Максиму навіть здалося, зморшки на чолі у нього стали глибшими. Ще б пак! Надзвичайний випадок у практиці — втік заарештований, через кілька днів — ще одне вбивство. І хто знає, чого далі чекати. Так подумалось Карому, й він спробував перемкнути увагу на інше, став дослухатись уважніше.
— …Знову, схоже, “хіміки”, — долинули до нього неквапно виважені слова Завагіна. — Очевидно, мене або тебе, — він поглянув на Істоменка, — хтось із злочинців бачив у Польовому. Зрозуміли: ми вийшли на Зайцева-Панасюка — й усунули його. Тут я з тобою згоден. Але ти не пояснив, як убитий опинився у Чорному лісі, біля Литої могили. Версія, за якою він ховав чи забирав золото з ящика, якого знайшли в катакомбах, мені видається непереконливою. Невже, проживаючи в Польовому, Зайцев ховав би щось в Чорному лісі? У Карого версія переконливіша.
Зачувши своє прізвище, Максим мимоволі відчув, як напружились його нерви. “Хвилююся, чи що? — подумалось. — Значить, не впевнений у своїй правоті остаточно”. Підвівся.
— Я допускаю — в ящику, знайденому біля Литої могили, були заховані речі Іванюти: акваланг, можливо, одяг. Дубовик знайшов там кілька ниток з різних матеріалів. На ящику збереглися чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, його спільники, довідавшись про арешт Іванюти, розшукували там скарб. І щось не поділили…
Завагін слухав, перебігаючи очима висновки експерта-криміналіста.
— Як можна пояснити те, що окрім відбитків пальців Іванюти на ящику не залишилось більше нічиїх? Знову пальчата?
— Пальчата, — подав голос Дубовик. — На цей раз вони їм не допомогли. Хтось із злочинців поспіхом провів у темноті по дну і стінах ящика. Дошки там з одного боку не стругані. Маємо кілька ниток з рукавичок.
— Зможете встановити, ким виготовлені? — не втримався Тимчук і винувато зиркнув на Завагіна.
— Зможемо, — коротко доповів Дубовик і продовжував, гортаючи записник. — Ми також встановили: паспорт Шугіна і паспорт Панасюка підроблені рукою Зайцева.
— Тобто зв’язок між Іванютою і Зайцевим усе ж таки є. Тепер він зримий і навіть подвійний: газ, документи, тайник…
— Монети ще, — додав Істоменко.
— До речі, про монети. Дуже їх вже рясно у цій справі, таке враження, ніби злочинці зумисне вистелюють ними свій шлях. У вас є щось нове? — Завагін поглянув на Тимчука. Той зробив порух підвестись, але Завагін заспокійливо махнув рукою.
— Всі монети, схоже, з одного місця. На них, як ви знаєте, відбитків пальців рук не залишалось. Іванюті можна вірити. Він дійсно знайшов скарб. Днями будемо піднімати з дна озера решту ящиків. У розщелині вони. Ехолот показав глибину 30–35 метрів. Дістанемо. Є нове по Хрінюку. Роботи з ним непочатий край. Будемо арештовувати. Перевіряємо ательє. Добре, що в бухгалтерії архіви збереглися. Ще б рік — і їх знищили б. А там — ціла поема в цифрах, написана Ізяславом Ісаковичем. Прокурор проти арешту не заперечує.
— А ти чим порадуєш? — це вже до Карого.
— Зачіпка є. Склали фоторобота того, хто приходив до Зайцева у гуртожиток. ЕВМ відібрала 12 кандидатур. Всі фото показав Істоменко черговій у гуртожитку. Вона відклала фотографію добре відомого нам Танченка. Він зараз на волі. Невдовзі після арешту Іванюти зник з місця проживання. Можливо, тут є якийсь зв’язок? Оголошуємо розшук?
Після цих слів усі збадьорилися. Це вже був успіх, вийшли на конкретну людину. І хоч проти Ігоря Танченка, відомого у злочинному світі як Психолог, поки що ніяких доказів не було, проте кожен відчував: випадковим збіг двох виняткових обставин бути не може. І коли Танченко зник незадовго після зустрічі з Зайцевим, то в нього на це були причини.
— Що ж, — сказав Завагін, і у його голосі всі відчули бадьорі нотки. — Тепер давайте поміркуємо, хто чим займеться. — Карий зрозумів: лише зараз і почнеться розмова, заради якої зібралась група…
18
Тільки тепер, коли сонце заховалося за лісом і його скупе проміння злегка підфарбовувало край неба, Іванюта знову відчув голод. Пошкодував, що не прихопив у лісника більше харчів.
Виїхав у поле. Сутеніло швидко. Набачив удалині скирту, повернув до неї. Доведеться ночувати голодним. Мабуть, даремно не ризикнув одразу податися до тайника. Там гроші, документи. Втім, можливо, це й краще. Може бути, що Лита могила під наглядом. А йому тепер треба бути обережним. Тому і вирішив розшукати спочатку Панасюка. Потім — усе інше. В такому становищі, як у нього, без помічника не обійтись.
З поля війнуло прохолодою, насувалась осіння ніч. Іванюта вибрав у скирті заглиблення, заштовхнув мотоцикл, прикидав соломою. Відійшов. Начебто не видно. Що ж, нехай поки що побуде тут. Може, знадобиться. Жаль, бензин закінчується.
А звідси до Литої могили неблизько. Тепер, через кілька днів після втечі, де-де, а в Чорному лісі під самою Знам’янкою його навряд чи чекатимуть. Коли ж “приятелі” почують про втечу, обов’язково шукатимуть зустрічі. Кортітиме позбавити його тяжкої ноші скарбу. Доки вони не знають, де заховані монети, доти й можна їх використовувати. Це, звичайно, небезпечно, та іншого виходу не бачив.
Йому потрібні були документи — нові, чисті. Ті, що залишилися в тайнику, його тепер не влаштовували, бо про них знали ще й Танченко, і Шерстюк. Можна було користуватись ними у самому крайньому випадку. Нові ж, надійні, міг зробити тільки Панасюк. Тепер Олега зовсім не обходить, як той це робитиме. Він переступив ту грань, яку підсвідомо визначив для себе раніше, утішаючись думкою добути гроші чесним шляхом. Але де тепер шукати Панасюка?
З такими думками, глибоко провалюючись у солому, Іванюта карабкався на гребінь високої скирти, де вирішив заночувати. Тут, на горі, було ще холодніше.
Мить постояв на вершині скирти, роззираючись довкруг. До найближчої лісосмуги, а значить і дороги, було метрів тридцять. Навколо, наїжачившись стернею, широко розкинулось поле, на яке накочувались фіолетові сутінки.
Зарився поглибше в солому, ліг горілиць, тільки над обличчям залишив своєрідний колодязь, крізь який бачив високе небо, де починали загоратись далекі іскринки зірок.
День згаяв марно. Панасюка, єдиного з трійці його небезпечних знайомих, про кого знав, де працює, і якого він ще міг би, здавалося йому, прихилити до себе, не розшукав. Скоріше всього, вони відразу після його арешту зникли. Далеко навряд чи наважаться податися. Шукати їх треба десь біля лісу. Не може бути, щоб не навідались до тайника, не пробували відшукати монети, які, як вони впевнені, десь там заховані. Пригадалась цікава розмова напередодні арешту.
Саме розділили гроші Хрінюка й увечері сиділи у ресторані Південного залізничного вокзалу.