— А це значить — він попреться в Чорний ліс.
— Нарешті ти почав кумекати. Але не поспішай. Коли ти почув про нього по радіо?
— Кажу ж, сьогодні.
— Як ти думаєш, міліція про цю радісну для неї новину відразу прокукурікала?
— Думаю, ні. Спочатку шукали днів два, три.
— Отож! І коли в Олега є клепка, а вона в нього таки є, то що він робитиме в ці дні?
— Що, що… Я звідки знаю?
— Замре, заляже на дно, зникне. Він же шурупає, що на нього розпочнеться полювання. Чи ти як думаєш? Я гадаю, він тиждень, може, два десь відсиджуватиметься, а потім припреться до тайника. Без документів і грошей йому ходу нема. Отут ми його зустрінемо.
Шерстюк задоволено крякнув.
— Не спіши радіти. Ти забув — ми біля тайника пришили Зайця. Заховати б його було десь подалі, та не дали нам туристи. Думаю, лягаві його вже знайшли. Нам там з’являтись небезпечно. Через Зайця вони можуть вийти на мене. Бачили нас разом. Я до нього їздив у Малу, Виску, пригадуєш? Веселенька історія. Приплутати можуть.
Варто було Шерстюку нагадати про Зайця, як він одразу замикався в собі. Убивство — це не жарти. І тут його підставив Психолог. Казав, не переживай — він тільки засне. А доза яду на кінчику голки, якою він кольнув Зайця, виявилась смертельною. Втім, ці голки їм Заєць споряджав. Сам винен. Тільки кому це тепер доведеш?
Тоді, біля могили, коли побачив Панасюка біля тайника — ледь не кинувся на нього. Психолог стримав, порадив — голкою краще. От і вийшло — краще. Та дідько з ним. Живим він не дасться, й так багато вже на ньому, вишка світить. У крайньому випадку, теж штрикне себе голкою. Одна надія на цього хитруна чортового. Він сам боїться лишитись. Поки він, Шершень, йому потрібний, той буде турбуватися і за його безпеку.
— Чого соплі розвісив? — почув глузливе. — Виходу немає. Цей золотошукач повинен бути у нас в руках. І його золото. Збирайся. Я придумав, що нам робити.
22
Сіра стрічка дороги весело набігала на колеса. Щоб не задрімати, Валентин Бузько натиснув клавішу радіоприймача. Ні, все-таки ранувато підняла його дружина, годинку-другу можна було б і подрімати. Та й не вигідно зранку виїздити. Ні пасажирів тобі, ні попутників. А пасажир тепер автолюбителю перший друг. У розумінні того, що на бензин завжди підкине. Та як же інакше? Тепер, кажуть, вигідніше автобусом їхати, ніж власним автомобілем. Дешевше. Бензин в копійку влітає. Втім, ця проблема його особливо не турбує. Якщо мати голову на плечах, то автомобіль не лише себе окупить, а й прибуток приноситиме. Головне — не лінуватися. А він не лінується. На все часу вистачає. І на роботі не останній, і за себе не забуває.
Хіба це важко, два–три рази в день на залізничний вокзал підскочити?
“Вам, тітонько, куди? Червінець — і ви дома. Доставка з комфортом, з музикою. Дорого? Тоді зі своїми кошиками пхайтеся в автобус, діло добровільне!”
Нехай що завгодно говорять, але інакше автолюбителю не прокрутитись.
Сьогодні, мабуть, його перший суботній рейс, коли їде сам, без пасажира. Звичайно, хто в досвіток буде на шлях виходити? Якби не нагальна потреба, дочекався б годин дев’яти–десяти ранку, тоді в попутчиках не було б скрути. Край дороги за містом їх би цілі колони вилаштувались, тільки вибирай собі пасажира. А вибирати Валентин уміє. Це, між іншим, не так і легко. Студентів — не бере. Що з них візьмеш? Жінок, по можливості, теж. Скупі. Над кожною копійкою тремтять. А от з мужиками легше. Найщедріші — холостяки, ті, котрим за тридцять. Не скупляться і ніколи здачі їм не треба, а коли під “газом”, то платять добряче. Учора, скажімо, з вокзалу двох підвозив. Запівніч. Так двадцять п’ять карбованців ткнули. А проїхали кілометрів два-три. Правда, такі клієнти рідко трапляються.
Валентин подивився на годинник. Точно йдуть. Електроніка! Недарма 200 карбованців віддав. Імпорт, Швейцарія. Ні в кого в депо таких немає. А що? Він — роботяга, працює і має. Правда, якщо чесно сказати, робота в нього така, що не перетрудишся. Слюсар-електрик зміни. І хвалять його більше за те, що він не працює. Бо це значить — все електрообладнання справне. Ще б не було справне! Дядя Вася за свою зміну його так перелапає — рік без поломок працюватиме, а не тільки другу зміну. Поталанило йому з напарником. Усю роботу тягне. Втім, хто його просить?
До траси залишилось кілометрів три. А там і пасажира можна прихопити. Від цієї думки настрій помітно поліпшився.
Глянув уперед. Невже повезло? На перехресті хтось голосує. Спортсмен якийсь, чи що? Цікаво, чи є у нього з собою гроші, бо за так нехай пішки йде…
Натиснув на гальма, “Волга” стишила хід і зупинилася біля подорожнього.
— Куди, земляче? — висунувся з вікна Валентин. — Ей, що ти робиш?! — встиг ще крикнути, відчувши, як той рішуче шарпнув до себе дверцята.
Різкий удар в обличчя відкинув Бузька на сидіння.
23
З того, що йому було відомо, Максим міг вичленити кілька версій з Танченком.
Перша. Він разом з Зайцевим-Панасюком знаходить тайник Іванюти, убиває свого напарника і зникає з золотом. Ця — найбільш переконлива і легко вписується в усе, що вже відомо.
Друга. Панасюк сам, потай від Танченка натрапляє на схованку і гине від рук випадкових свідків-злочинців. Ця менш ймовірна. Раз Танченко приїздив за Зайцевим в Малу Виску, скоріше всього, діятимуть разом.
Третя. Танченко зовсім не причетний до подій. Зустрівся з Зайцевим випадково. Звільнення того з лабораторії не пов’язане з візитом Танченка.
Можливі, звичайно, й інші. Але насамперед слід ретельно перевірити першу і третю.
Карий відсунув від себе порожню чашечку від кави, покликав офіціантку. Мовчки розрахувався і вийшов з кафе на вулицю.
Вечірнє місто квітло вуличними ліхтарями. Постояв хвилину–другу на тролейбусній зупинці і вирішив пройтися пішки. Думки про доручену справу не відпускали. Та він і не намагався позбутися їх. Вже звик до того, що міг дошукатися істини подумки в найнесподіваніший для себе час. У художників це, здається, зветься натхненням, осяянням. Він же вважає це закономірністю. Просто інформація, накопичена мозком, постійно обробляється ним, і що ж тут дивного, коли, нарешті, мозок видає результат її обробки? Для нього байдуже, де ти знаходишся в цю мить: у лазні чи на концерті. Ось тобі й осяяння. В усякому разі, саме таке пояснення цілком влаштовувало Карого.
Мабуть, так і повинно бути — коли людина не просто відробляє належний час, а живе роботою, знаходить у ній втіху. Хоча смішно говорити про захопленість оперативного уповноваженого карного розшуку чи слідчого. Адже це переважно монотонна, часом одноманітна робота з документами в кабінеті, безкінечна розробка і перевірка подумки і практично безлічі здогадок, версій. Зрештою, чи не найцінніша риса тут — терпіння, наполегливість. Ось і в цій справі з Іванютою. Головне зараз — правильно промоделювати подумки всі його можливі вчинки, не помилитись би — чи дійсно зв’язаний він з Танченком? А помилитись можна. І ніщо зараз слідчому не допоможе, ніщо, крім його власного досвіду, інтелекту, вміння передбачати події.
У злочинця — тисяча варіантів поведінки, дій, а він повинен визнати безпомильно лише один, який той обере. Це нелегко, але необхідно. Така робота.
Отже, версія перша. Про що вона говорить насамперед? Припустимо, що Зайцев і Танченко знали про тайник. Тут теж можливі варіанти. Зайцев вислідив Іванюту і, якимсь чином довідавшись, що той заарештований, прийшов до тайника. Тут його міг вислідити Танченко, але цей навряд чи наважиться на вбивство. Тоді хто ж? А якщо хтось невідомий? Справа одразу ж ускладниться. Що дає зараз перша версія? Зв’язок Зайцев-Танченко-Іванюта. Коли б не візит Іванюти до агрохімлабораторії, в Польове, тоді б можна допустити: вбивство Зайцева справа його рук. Але, схоже, Іванюта не знає про смерть спільника. В ситуації, коли його самого переслідують, забезпечувати після вбивства нікому не потрібне алібі — безглуздо. Ні, Іванюта не вбивав. Це відпадає. Тут Завагін правий. Але це значить — утікач не знає, чи був Зайцев біля тайника.