— Глянув — зелений лейтенант проти мене. Я на нього стриб, а він убік, зачепив його трохи — він упав, але я не винен, мабуть, з переляку…
Насправді ж все було не зовсім так, а от що не зумів затримати тоді Анатолій злочинця — факт. І тепер мучиться цим, хоч на його рахунку вже чимало затримань.
— Є щось нове? — перевів Гурба розмову на інше.
— За день пройшло тільки двоє туристів. Схоже, подружжя з рюкзаками. Палатку з собою несли. Обидва високі. Чоловік дебелий, широкоплечий. Жінка — чорнява. Довге волосся по плечах розкидане. Гарна. Ми їх не затримували, тільки передали Шульзі, той у селі за ними нагляне. Більше нікого. Ні машин, ні перехожих в село. З нього ж один лісник поїхав велосипедом, ще не повертався. Оце і все. На жаль.
— Не терпиться? — Гурба притоптав недопалок. — Ніде вони від нас не дінуться. Тільки уважніші будьте. Скоро тут полтавські колеги їхатимуть. Бажано, щоб і вони вас не засікли. Зрозумів?
— Так точно, — Дронич виструнчився, хоч був у джинсовому костюмі. — Не прогавимо.
26
Міцно зв’язавши перевбраному в його одяг водієві руки за спиною, Іванюта ткнув тремтячому від страху шоферу в рота кляп з кашкета. Відтягнув з дороги в лісосмугу. Тицьнув перед носом кулаком.
— Лежи тихенько, коли жити хочеш, а я трішки покатаюсь.
У піджаку Іванюта налапав гаманець, туго набитий грішми.
— Ти диви, це ж треба!
У багажнику дві каністри бензину, бак — майже повен. Це вже була удача.
Сів за кермо, увімкнув запалення. Зловтішно подумав: “Тепер мене взяти не так просто. Трасою не поїду. А на польові дороги постів у міліції не вистачить. До вечора цього боягуза не знайдуть. За цей час буду біля Чорного лісу. Буду! — подумав уперто.— Доберусь! Якщо тайник вже розтягнули спільники, то про те, де він заховав все інше, ніхто не знає. На цей раз доведеться забрати все. І пробиратись у якесь велике місто. У Київ чи Одесу. Невже там не знайдеться покупець? Гроші на перший випадок є. Цікаво, звідки в цього тюхтія стільки? Не інакше, як спекулянт якийсь. Дідько з ним. Потремтить з ляку кілька годин. Тут його не так швидко, але знайдуть. Біля дороги ж”.
“Волга” круто розвернулась на шосе і повернула на польову дорогу.
“Добре йде”, — подумалось Іванюті. Як не крути, а він родився у сорочці. Так везе не кожному. Зі скарбом — поталанило, з-під арешту втік. І тепер ось — машина, навіть гроші. Ех, якби ще й документи… Дістатися б тільки до тайника. Там одяг. Нові документи. Не забрали ж вони їх? Хай золото поцуплять, а документи їм навіщо? Невже не залишать? Правда, від таких друзів чекай усього. Ще одне спокою не дає: чи міліція й до цього часу рискає біля озера?
Скоріше всього, вони повинні думати, він десь зачаївся на тиждень–другий. А дідька лисого! Я буду там, де ніхто не чекає. Ми ще побрикаємо, громадянине слідчий.
27
Спочатку Киященки хотіли завернути до Гергелихи, так порадили їм жінки, котрих першими зустріли вони в селі.
— Там у неї половина хати звільнилась, експедиція недавно вибралась. І до лісу від неї — рукою подати. Плати вона не бере, а дровець на зиму їй уже хлопці з експедиції нарубали. Будете жити безтурботно,— доповнила біля колодязя інформацію метка молодичка з коромислом через плече.
— А ви хто ж будете? У відпустку, чи як?
— Еге, — буркнув Киященко, — у відпустку. Два тижні лишилось, вирішили поближче до природи побути. А квартири нам не треба, от якби ваша Гергелиха готувати нам згодилась, ми б заплатили.
— Тоді вам краще до Петрівни, — перевела коромисло жінка з одного плеча на інше, та так уміло, що вода у відрах навіть не сколихнулася. — Ходімте, я вас проведу. Це — по сусідству зі мною. У Петрівни вже є дачники, теж подружжя, тільки молодші за вас. Цілі дні в лісі пропадають. Він малює там щось, а вона гербарії збирає. Петрівна готує їм, може, й ви домовитесь.
“Подружжя” перезирнулось.
— І давно ця парочка тут відпочиває? — запитала нарешті “дружина”.
— Та днів десять уже, а може, й менше. Я бачу їх рідко. Вони — все в ліс, з рюкзаками. Палатка у них десь там, біля болота. Іноді навіть ночувати не приходять. А за обідом вона прибігає. Ну, ось ми й прийшли. Петрівно! Приймай гостей.
На оклик з дверей просторого цегляного будинку з мансардою, огородженого коротеньким металевим зварним парканчиком, вийшла, витираючи об фартух руки, дебела жінка років за п’ятдесят, огрядна, у білій хустині в дрібний чорний горошок, зав’язаній вузлом на потилиці.
— День добрий. Нам до вас порадили звернутись…
— Це ж хто, коли не секрет?
— Сусідка ваша, ми її біля колодязя зустріли.
— Катря? І що ж вона вам наплела?
— Сказала, що з вами можна домовитись про столування.
Вже не так упевнено, скоріше за інерцією, проказав Киященко, не відчувши доброзичливості в голосі хазяйки.
— Надовго? — пролунало вже зовсім іншим тоном питання.
— Тижнів на два.
— Ночуватимете в мене?
— Ні, у нас палатка, ми — в лісі. Раз–два у день дружина забиратиме у вас харч.
— П’ять карбованців за день, — сказала, хитро примруживши веселі очі, Петрівна.
— Ми згодні, — поспішила “дружина”.
— Ну й дарма! — розсміялась Петрівна. — Чи грошей багато маєте? Досить троячки, якщо з моїх продуктів. А коли з ваших — то три карбованці за два дні.
— Гаразд! На трьох зійдемось, ніколи нам буде за продуктами бігати.
— Значить, домовились. Проходьте до двору, втомились, мабуть. Зараз пообідаємо, у мене вже пара квартирантів-лісовиків є. Будинок, як бачите, просторий. Син будував. А тепер сам у Знам’янці живе, тільки літом наїздить, і то — рідко. Цього року, наприклад, на Чорне море онуків повезли. Мені сумно тут, тож і беру квартирантів. Аби якусь забавку мати, при ділі, значить, наче. А ви звідки будете?
— Ми? — лже-Киященки перезирнулись. — З Кіровограда.
— Живете там?
— Живемо, на заводі працюємо. А це — у відпустці. Тиждень ремонт у квартирі робили, вирішили на природу податися.
Петрівна прочинила двері до прихожої, пропустила гостей уперед.
— Тепер всі з міста на природу рвуться. Дивуюся я, коли вже вам ця природа така люба, то живіть у селі. Робота всім знайдеться, ось хоч би у нас тут, у лісництві. Я б своє село на місто не проміняла. Син кличе — переїзди. Побула я у нього день. Квартира — хороша. Три кімнатки. Будинок біля вокзалу. Поїзди гримлять цілу ніч. Хіба заснеш? Городу немає… А вода? Хіба ж ту воду питимеш?
У кімнаті було світло, затишно. На глиняній долівці запашна трава, пахло м’ятою, любистком.
Дві довгі лави по обидва боки такого ж довжелезного, майже через усю кімнату столу. Старовинна шафа, мисник. На стінах кілька вишиванок в рамках, обвішаних рушниками. А ще — фотографії.
— Посидьте, я зараз борщу вам насиплю. Такого ви ще не їли.
Петрівна, як на її літа, досить швидко крутнулась по кімнаті й вийшла за двері.
“Киященки” насторожено роздивлялись довкруг.
— Довго тут не затримуємось. Треба йти в ліс, там безпечніше, а то в мене таке відчуття, ніби ми у пастці. Не можу в чотирьох стінах бути, — пробурчав Шерстюк-Киященко.
— Пусте! Головне — нас сприйняли за тих, за кого ми себе видаємо. Будемо ховатись — накличемо підозру.
У цю мить двері розчинилися. На порозі з’явилась струнка молода жінка у спортивному тренувальному костюмі. В руках вона тримала авоську з трьома великими термосами.
— Добридень, — привіталась жінка, зацікавлено роздивляючись гостей. — А де Петрівна?
— Це ти, Оксано? — пролунав у неї за спиною голос господарки. — Проходь! Чого на порозі стала! У нас, бачиш, гості. Теж на природі вирішили відпочити, як і ти з чоловіком. Як він там? Давно не приходив.
— А! — Оксана махнула рукою, пройшла через кімнату до столу. — Малює. Від мольберта не відірвеш. Схід сонця зустрічає вже третій день. Ескізи робить, потім береться до картини. Він скоро й мене не помічатиме… Давайте знайомитись. Мене звуть Оксаною. Оксана Шульга, вчителька ботаніки.