“Киященки” по черзі назвались. Петрівна вправно наповнювала Оксанині термоси запашним борщем, гречаною кашею, молоком. Ще через хвилину тарілки з паруючим борщем з’явились і перед гостями.
Оксана підсунула до себе кахляну миску.
— Так вирішили відпочити від міста? — запитала…
28
Повернувшись з Цибулевого та Водяного, Гурба застав біля свого кабінету Карого. Міцно потис йому руку.
— Давно чекаєш?
— Ні, тільки з вокзалу.
Майор відімкнув кабінет, пропустив Максима вперед.
— У мене для тебе приємна новина. Проходь, сідай.
— Новина? — Карий зацікавлено подивився на майора, у якого на обличчі сяяла усмішка. — Невже Іванюту затримали?
— Який ти швидкий. На жаль, ні. Але дещо маємо.
Гурба поклав на стіл дипломат і дістав з нього кілька фотографій.
— Як тобі ця сімейна ідилія подобається?
З фотознімка на Карого глянуло незнайоме бородате чоловіче обличчя. Погляд з-під густих брів насуплений, насторожений. Поруч — висока, грубувата жінка з довгим чорним, розкиданим по плечах волоссям про щось розмовляла з бабусею в квітчастому фартусі.
На інших фотографіях — обличчя обох були збільшені. Щось знайоме видалось Карому. Де він бачив оці тонкі лінійки губ, оцю ледь-ледь скептичну посмішку?
— Не впізнаєш? — засміявся Гурба.
— Здається, оцю жінку я десь раніше бачив. Тільки де — не пригадую.
— Тоді дивись сюди.
Майор дістав ще одну фотографію й поклав поруч.
— Ось як? Це вже цікаво!
Карий підсунув стілець до столу й взяв обидві фотографії в руки.
— А “чоловік” хто?
— Встановлюємо.
— Ну молодці! Часу не втрачали. Це просто удача. Як ви на них вийшли?
Гурба посерйознішав.
— У нас кілька груп: у Цибулевому, Водяному, дві перекрили дорогу до нього і шлях до озера з траси. Це те, що ти просив, але нами творчо доповнене. “Подружжя” засікли ще на підході. Потім вивели на них Шульгу з дружиною. Це нові у нас люди, тільки переїхали з Вінниці. Так що все чисто. Вирішили одразу їх не чіпати. Куди він тепер дінеться? А от для чого цей маскарад — цікаво.
— Цікаво — це не те слово. Можна, я зателефоную від вас Завагіну? Порадую начальство.
29
Дорога була пустельною, назустріч — нікого. Та й хто б їхав цією вузенькою, покрученою грунтівкою, коли поряд, в двох кілометрах, нова, пряма стрічка асфальтівки.
Міцно стискаючи плетиво руля, Іванюта зиркав раз по раз то вперед на дорогу, то у бокове дзеркальце, чи не з’явиться хто позаду, але крім куряви, здійнятої “Волгою”, нічого не було видно.
“І все-таки мені таланить, — утішав себе втікач. — Частину золота взяв безпечно, втік від переслідування. Навіть костюм з цього страхопуда, як на мене”. Пригадав перелякане, тремтяче обличчя водія з одвислою нижньою щелепою і його нервове: “Тільки не вбивайте, беріть усе, тільки не вбивайте!”
“Потрібен він мені, слизняк, руки поганити об таку гниль. Мабуть, і штани мокрі з ляку. І де такі слюнтяї гроші беруть на “Волгу”? Не інакше, як на роботі краде. Тепер лівачив на ній, злодюга.
Зрештою, а чим я за нього кращий? Еге, — опирався подібній думці. — По-перше, я не боягуз, по-друге, нічого не крав. Золото? Я його теоретично вирахував, потім шукав і знайшов. Сам знайшов! Коли б не я, воно б ще сотню років у озері чаїлось. А може б, так і не дістав його ніхто. Добре, — не давала спокою інша думка. — А фальшивий паспорт, а зв’язок з Психологом? А візити до Хрінюка? І втішати себе тим, що грабували, саме грабували, хоч і не дуже приємно навіть подумки це слово повторювати, тільки тих, хто гроші наживав нечесно, тепер не доводиться. Втеча остаточно поставила тебе поза законом, — не втихав внутрішній голос. Тепер ти такий же кримінальний злочинець, як і Панасюк або Психолог. А в міліції тебе, напевне, вважають “особливо небезпечним”.
Тепер все одне до одного: угон мотоцикла, напад на цього слизняка, викрадення “Волги”. Словом — назад шляху немає. Треба забирати з тайника решту скарбу і пробувати добиратись, мабуть, не в Київ, а десь ближче до кордону, в Одесу, чи що? Там і золото можна буде збути, і поміркувати, як вибратись звідси геть.
Чомусь згадалось, як розпікав Хрінюка за те, що той хоче драпанути за кордон. А сам?
Та що це він самоїдством зайнявся? Ранувато себе ховати.
Іванюта відчув, як в ньому загострюється відчуття небезпеки. Болісно наростає нав’язлива жадоба дії, нетерпіння. Дурниці! Він ще побореться! У крайньому випадку і так дістанеться до Одеси. Правда, з документами з тайника зробити це буде легше.
Міліція, очевидно, вважатиме — він утік якнайдалі від озера. Знайдений мотоцикл це підтвердить. Недарма ж він його так залишив, щоб знайшли. Хто подумає про повернення? А в цьому якраз і є його шанс.
Перемкнув швидкість, глянув на спідометр, на показник рівня пального — вистачить. Надвечір буде в районі Чорного лісу. Далі їхати треба дуже обережно. Потім “Волгу” доведеться кинути, але так, аби не відразу знайшли.
Ще одне: до тайника доведеться добиратися лісом. Все ж не виключено — на шляху біля озера або ж в Цибулевому можуть бути міліцейські пости. Береженого й бог береже.
30
— А ви непогано влаштувались, — сказав Карий, тиснучи руку лейтенанту Шульзі.
— Стараюсь, — відказав жартівливо той. — Другий тиждень відпочиваємо, обжились.
Карий ще раз огледів невеличку галявину, на якій подружжя напнуло палатку. Праворуч — накриті целофановою плівкою, акуратно складені дрова, нарубані з хмизу, якого чимало дорогою сюди надибував Максим. У трьох кроках від палатки палахкотіло багаття, над ним парував казанець.
— Учора з Киященком карасів ловили на озері, тепер юшку варимо. Так що ви — вчасно, — сказав господар, перехопивши погляд гостя.
Максим присів на пеньок поруч з Шульгою, той повільно витискав на палітру фарби з тюбиків, раз по раз позирав то на мольберт, то на стару самотню липу край галявини, яку малював.
— Де “подружжя”? — не витримав Карий.
— Подалися з Оксаною в Знам’янку за покупками.
Слідчий зігнав з обличчя посмішку.
— Вона одна? З вашого боку це безпечність.
— Заспокойтесь. За ними є нагляд, а “подружжя”, я так зрозумів, чекають тут когось або ж вистежують. Ведуть себе тихо.
Шульга відкинув з лоба пасмо волосся, взяв до рук пензля.
— Робимо все можливе, але Киященки не дуже йдуть на контакт.
Карий давно хотів поглянути на мольберт, та все було незручно. Все ж не втримався, підійшов.
— Та ви справжній майстер.
Шульга розсміявся:
— Художню школу кінчав…
Вилицювате обличчя, обрамлене прямим волоссям, тонкий, трохи задовгий ніс з горбинкою робили його чимось схожим на Гоголя. В усякому разі, на оперативника з карного розшуку він аж ніяк не був схожий, справжній тобі художник-відлюдько.
Це сподобалось Карому.
— Легенда і зовнішність у вас підходящі… Де ця сімейка отаборилась?
— На половині дороги між озером і Литою могилою. Ми встановили: то один, то другий, але щодня, іноді вночі, бувають біля тайника, де ми знайшли вбитого Зайцева-Панасюка. Чекають когось. Не Іванюту?
— Можливо, хоча з’явитись тут з його боку буде велике нахабство.
— Чого, чого, а нахабства йому не позичати. Готуватись до зустрічі з ним чи не з ним, а треба.
— Ми приготувались. — Шульга відклав пензля, дістав з кишені блокнот, присів на коліно й швидко накидав схему.
— Ось тут у нас пост, цілодобовий, з приладами нічного бачення, з усім, що треба. Біля тайника під листям — сітка. Все передбачено. Спрацьовує автоматично.
— Що за сітка?
— Мисливська новинка. Розтягнута на пружинах. Коли дичина знаходиться приблизно посередині, спрацьовують невеличкі порохові заряди, схожі до тих, як у дитячих хлопушках, і кінці сітки, всі чотири, летять назустріч один одному. На кожному — щось схоже на зазубрені стріли. Стрілки капронові, зовсім безпечні. Служать для заплутування кінців. Словом, сітка накидається сама по собі. Та ви, товаришу слідчий, не хвилюйтеся, упіймаємо. Якби тільки з’явився хтось.