— Стривай, стривай, а Киященки не потраплять у вашу пастку?
— Ні. Вони близько не підходять. Мабуть, знають — тайник порожній. Але записку в конверті для когось вони поклали ще раніше, до того, як ми привезли сітку.
— Он як, це вже цікаво. Чи не їх робота — вбивство Зайцева?
— Цілком можливо, візьмемо — розкажуть.
— Бачу, ви підготувались добре, мені й робити тут практично нічого, хіба чекати, коли візьмете злочинців.
Шульга серйозно глянув у вічі Карому.
— Можете не сумніватись — піймаємо.
На поясі у Карого озвалась рація:
— Чотирнадцятий, чотирнадцятий, вас викликає перший. Як чуєте?
Максим натиснув клавішу передавача.
— Я — чотирнадцятий, слухаю.
— Негайно повертайтесь, є новини. Передайте дванадцятому: прибули гості, хай готується.
Карий перезирнувся з Шульгою, чи чув? Той кивнув і підвівся.
— А ви журились. Ось і почалося.
31
До Чорного лісу Іванюта під’їхав з протилежного від озера боку. Шлях цей був набагато довший, але безпечніший. І головне — всі вважали болото по той бік непрохідним. Зрештою, воно так і було, але за довгий час тут подекуди виникли досить міцні острівці, болото зміліло. Ризикуючи й орієнтуючись по них, можна було добратись до озера. Більше того, на його протилежному від Водяного боці, котрий жителі віддавна вважали суцільним болотом, вигрунтився чималий острівець суші, справжній оазис серед баговиння. Тут владарювали комарі й роками, а може, й десятиріччями неполохані жаби, отаборилась чимала колонія бобрів. Це було досить дивно, адже вони здебільшого прагнуть селитися біля річок, чистої води. Схоже, саме бобри й започаткували цей острів. Було це, можливо, так. Колись з Чорного озера витікала річечка. Бобри її загатили, на загаті згодом намився острів, довкруг виникло непрохідне болото. Як би там не було, а натрапивши на нього, Іванюта зрозумів — цим шляхом навряд чи хто наважиться мандрувати. Одного лише погляду на прикриту зеленою ряскою трясовину було досить, аби зникло всяке бажання до прогулянки по хитких болотяних купинах. Кинутий на оманливу поверхню камінець миттю поглинався безслідно. От би і “Волгу” так. Але ж не під’їдеш сюди. Довелось залишити в скирті соломи, замаскував добре, скирта стара, не скоро знайдуть…
Востаннє подивився на трясовину, через яку мав сьогодні ж пройти двічі: до тайника й назад. А між цими двома подорожами треба ще побувати біля Литої могили, забрати документи. Там теж по настилу, зробленому експедицією, йти небезпечно, доведеться знову ризикувати.
Через підводні печери шлях коротший, але й там можуть його чекати. Нічого, на цей випадок гумовий човен прихований. Раз він його вже виручив, виручить і вдруге.
І все ж щось стримувало Іванюту від першого кроку через баговиння. Але він пересилив себе, міцно затиснув у руках довгу жердину, обережно ступив на м’яку, податливу під ногою купину.
Світало. Десь далеко за лісом сонце рожевило небо. Над болотом висів негустий сивий туман. Та Іванюті ніколи було милуватись красою лісового ранку. Крок за кроком він все далі й далі забирався в глиб гнилого болотяного царства, не звертав уваги на пекучі комарині укуси, на гучні жаб’ячі концерти…
32
Мотоцикл звернув з центральної вулиці в провулок, з нього — на затишну тиху вуличку, де в двоповерховому невеличкому будинку містився міськвідділ міліції. Карий швидко збіг сходами до кабінету Гурби. Той відразу простягнув йому свіжу орієнтировку.
Максим перебіг її поглядом.
— Думаєте, це Іванюта?
— Схоже. Я розмовляв з нашими гаїшниками. Білу “Волгу” бачили в кількох селах поблизу Знам’янки і далі, в бік Кіровограда. На трасі вона не з’являлась. З вертольота засікти не вдалось, мабуть, уже десь заховав. Нещодавно знайшли водія. Ваш Завагін показав йому кілька фотографій. Серед них — Іванюту. Водій упізнав його, але у показаннях не впевнений. Злякався дуже, той його вдарив, зв’язав, забрав одяг, гроші й автомашину. У водія нервовий шок. Чітко пригадати обличчя навряд чи зможе.
— Де останній раз бачили автомашину?
— Виясняємо. Черговий опитує всіх дільничних поблизу Знам’янки, розпитують населення. Але я й так переконаний — це наш утікач. Кого б ще чекали ці артисти біля Литої могили? До речі, як тобі наші приготування?
— Молодці. Відверто кажучи, не чекав.
Карий ще раз подивився на орієнтировку.
— Мені здається, трьох груп мало. Ліс все-таки. І там вже двоє небезпечних гостей є. Одна група повністю до них прив’язана.
Гурба замислився.
— Не одна… Що ти пропонуєш?
Максим перегнув удвоє аркуш паперу, поклав орієнтировку на стіл перед майором.
— І коли, ви вважаєте, він буде біля Литої могили?
— Вдень він добереться до лісу, вночі — до тайника, тільки вночі. Так безпечніше. Та й шансів утекти в лісі вночі більше.— Не задумуючись, відповів Гурба.
— Я теж так вважаю. Тоді чи не зможемо надвечір оточити місцину довкруг Литої могили? Я обдивився там все. З одного боку болото й озеро, тільки по щитах до нього доберешся. З трьох інших кінців лісу можна робити облаву. Сил вистачить?
— Вистачить. Підключимо комсомольський оперативний загін, дружинників з депо.
— Таким чином, ми не дамо втекти й подружжю. А коли врахувати допомогу Шульги, то все повинно закінчитись гаразд.
Завдання у старшого лейтенанта Шульги було чітке: під час операції біля Литої могили затримати Танченка. Той в цей час спокійно спав у своїй палатці. І все ж оперативник не почувався спокійно. Невже і цього разу все дарма? Скільки раз доводилося уночі супроводжувати від палатки до Литої могили то одного, то другого з лже-Киященків. Знав — там вони залишили листа. Це було ризиковано й змушувало їх часто навідуватись до тайника. Близько не підходили, незайманість схованки можна було визначити й так. Вони робили це щоночі, з допомогою невеличкого ліхтарика.
Отримавши повідомлення про можливого гостя, Шульга вирішив супроводжувати свого підопічного особливо ретельно. Наближався звичний уже час відвідин. Шульга пругко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками, присів — треба було розігріти м’язи. Якщо передчуття його не підводить, сьогодні буде робота.
Покрадьки, знайомою вже стежиною, намагаючись не наступати на тріскуне сухе гілля, почав пробиратись до торованого “Киященками” шляху. За цей час вони тут пообвиклися, переконались — окрім них, поночі лісом ніхто не ходить. Ходили не остерігаючись і лише на підході до схованки ставали обережнішими. Можливо, когось боялись, скоріше всього, того, кому адресували записку в конверті.
Тактику виробили таку: неподалік тайника обладнали собі спостережний пункт. Кілька хвилин в темряві прислухались — що робиться довкруг. Переконавшись, чи все спокійно, ліхтариком присвічували, чи не порушено їхнього знаку на схованці. Якщо позначка, а значить і лист, були на місці, вертали назад. І так щоночі.
Шульга вирішив затримувати Танченка на його спостережному пункті. З кількох причин. По-перше, Танченко спостерігав за тайником лежачи. Значить, навряд чи зможе чинити опір. По-друге, до схованки метрів з п’ять, і пришелець не встигне прийти на допомогу.
Й цієї ночі все було, як завжди. Танченко тихо приліг у своїй засідці. Шульга зачаївся в кількох кроках позаду. І в цей час від озера почулись кроки. Хтось, не оберігаючись, ступав лісовою стежкою. Шульга увесь внутрішньо напружився. Нарешті! Виходить, вони не помилились і гість таки заявився. Швидко натиснув на рації, що лежала поруч, клавіш сигналу. Уявив, як у багатьох місцях спрацювали приймачі й усі приготувались до операції, котру подумки програвали вже не раз.