Обшук тривав майже добу — без перерви. «Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, — я ж мусила тримати себе в руках...» — писала Леоніда у книжці «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».
27—29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання) за «антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На судові засідання ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.
Іван Світличний відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35, 36). Попри інвалідність і невтішний стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль та носові кровотечі) намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік Світличний провів у лікарні.
Він мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів — його називали табірною совістю. Василь Стус писав про Світличного: «1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору».
Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Він працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року до кінця заслання разом зі Світличним була його дружина Леоніда. Згодом їм дозволили перебратися в селище Майма.
20 серпня 1981 року у Світличного стався інсульт. Він пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Термін відбув повністю.
Світличний Іван (1929—1992): [Біографія, твори, критика] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/3K0cpu
Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4
Дисиденти. Документальний фільм. Автор сценарію Ігор Малишевський, режисери Олександр Фролов, Ігор Шкурін. Студія «Контакт» на замовлення ТРК «Студія 1+1». 2006. Режим доступу: https://goo.gl/NKOLsv
Швець Леонід. Семен Глузман: «Чим менше в країні героїв і фанатиків, тим краще живуть люди» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2010. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ 3NuANO
Кіндрась Катерина. Дві історії кохання // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2008. — 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/y9HRWw
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР.
Із табірної заяви Данила Шумука
Під час обшуку в помешканні оперативники вилучили спогади Данила Шумука про десятки років перебування у таборах. Дисидента звично обвинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді».
5—7 липня 1972 року Київський облсуд засудив Шумука до 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання він відбував у Мордовії, у таборі Сосновка. Оголошений «небезпечним рецидивістом», украй виснажений, Шумук написав офіційного листа з проханням позбавити його громадянства СРСР. Заяву надсилав також у 1973 та 1974 роках.
Попри контроль і терор у таборах Шумук брав участь у численних акціях протестів, голодівках, кілька разів потрапляв до лікарень у непритомному стані. Наприкінці 1980-х років група в’язнів (Є. Кузнєцов, О. Мурженко, М. Осадчий та В. Романюк) звернулись до парламенту Канади з проханням допомогти звільнити та виїхати з країни Данилові Шумуку.
Донька дисидента Віра Калач-Шумук так згадувала день звільнення батька: «Із Каратобе він виїхав до Уральська, звідти літаком до Москви. Просто на летовище під’їхала машина посла Канади в СРСР, і високі дипломатичні чини прослідкували, щоб колишній в’язень без проблем сів на рейс до Канади. Казали, що жодного дисидента ще так не проводжали, як Данила Шумука».