З інтерв’ю Стефанії Шабатури
Причиною арешту майстрині Стефанії Шабатури став подарунок. За спогадами відомого учасника національного руху опору 1960—1980-х років Івана Геля, на день народження Стефанія Шабатура отримала від нього у подарунок самвидавчу книжку поезій Миколи Холодного «Крик з могили». Цю книжку разом із іншими знайшли у неї під час обшуку.
«У Харківській тюрмі я сиділа в камері смертника, ліжко було коване з металу, таке як гріб, на нього дають матрац і все. Це все до землі прикручене, прибите, таке жахливе. Я надивилася на ті тюрми, а потім був концтабір. Там були свої: Ніна Караванська, старі політв’язні Дарка Гусяк, Марія Пальчак, була єврейка Сільва Залмансон. Там була ще така Наташа з Сибіру, вона була там, тому що чоловік мав українське прізвище. Ще група молоді, яка палила дачі комуністам, їх за це посадили», — згадувала дисидентка в інтерв’ю.
Ткалю звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, інкримінуючи розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса «Веселий цвинтар», згаданого вже «Крику з могили» Миколи Холодного і статті Валентина Мороза «Серед снігів». Під час обшуку вилучили й приватне листування мисткині.
Улітку 1972 року Стефанію Шабатуру засудили за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР до 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму та 3 років заслання. Покарання вона відбувала у жіночому концтаборі у Мордовській АССР, потім була на засланні до села Макушино Курганської області.
«Була невеличка територія, де ми квіти садили, а між тими квітами замасковували якусь редиску або моркву. Але наглядачі завжди перевіряли: “А что это? А это что? Потом увидим, когда это вырастит”. То була редиска, листочки ми обскубували, щоб не було видно. Одного разу посадили насіння культивованої лободи, коли росте, то має лапаті м’ясисті листя, які ми обламували і їли.
— А что это такое?
— Это цветок.
— А какой?
— Не знаю.
— А почему вы его листики обрываете?
— Говорят, что быстрее будет цвести», — згадувала жінка в інтерв’ю.
У таборі Стефанія Шабатура разом з іншими в’язнями оголошувала голодування, писала листи до влади з вимогами дотримувати прав людини, припинити арешти тощо. Мисткиня розповідала, що спільною акцією протесту в’язні змусили тюремників відправити хворого Василя Стуса на лікування.
«Ми як українці повинні були пройти свою дорогу і зіграти роль у долі нашої держави, нашого народу. Коли ми вже повернулися, то ще там знали, що Україна вже буде. До кінця всі відсиділи, але ми знали, що буде Україна. Не просто вірили (я все життя вірила), а от знали. Звідкись там були знання, мабуть, від Бога теж», — Стефанія Шабатура.
Садова Вікторія. Подарунок на день народження. Як виглядали доповідні КГБ 1970-х // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2010. — 16 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ZswrzY
Малюк Ірина. Стефанія Шабатура: «Я знала, що Україна буде…»: [Інтерв’ю] // Радіо Свобода. — 2014. — 18 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/kI6SzX
Померла політв’язень Стефанія Шабатура. 5 фактів з її життя // Твоє місто. — 2014. — 17 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/6sgH1b
Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.
Математик Леонід Плющ був заарештований за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади». У січні 1973 року суд постановив, що Плющ вчинив злочин у неосудному стані. Влада вводила в обіг жорсткий засіб покарання — запроторення до «психушки». Нормальних людей лікарі, озброєні галоперидолом та концепцією академіка Снєжнєвського про «вялотекущую шизофрению», за лічені місяці перетворювали на напіврослинних істот. Улітку того самого року Міжнародний конгрес математиків у Ванкувері поширив заяву про негайне звільнення Плюща.
Леонідові Плющу пощастило: він пробув у спецпсихлікарні «лише» три роки. Західні комуністичні вожді під тиском однопартійців і з огляду на виборців змушені були вимагати від Брежнєва звільнення дисидента.
23 жовтня 1975 року в Парижі було організовано великий мітинг на захист Плюща. Керівники компартій Франції, Англії й Італії висунули вимоги звільнити його. І радянська влада здалась. Поза бажання самого Плюща його у січні 1976 року було відправлено до Франції на поруки генсека Французької компартії Жоржа Марше. Французькі лікарі швидко встановили відсутність у Плюща будь-яких психічних захворювань. Невдовзі він одержав французьке громадянство.