Рибалки. Слава богу!
Зінько. А хто сьогодня на варту біля снасті?
2-й рибалка. Данило.
Зінько. Так ми пришлем сюди робітника із хутора на варту, бо без Данила ж не можна - він главний рощотчик!
Рибалки. Правда, правда!
Зінько. Ідіть же ви на хутір, а я піду знайду Данила. (Виходить.)
Рибалки (починають пісню).
З посліднім куплетом виходять.
Входить Данило.
Данило. Слава богу, скінчили риболовлю, і грошей заробив доволі... Рік пройшов, як я з дому. Довго і тяжко минали дні; здавалось, і сонце ставало оддихать на небі, щоб довший день зробить, щоб важче було жить. Довгий рік минув, наблизився день повороту до тебе, моя горличко, і муки всі, що душу так гнітили, порвались, як гнилі нитки; десь потонули - нема вже їх!.. Душа горить одним бажанням - обнять тебе!.. Серце б'ється від думки одної, коли ж тебе до нього пригорну я, почую, як і твоє заб'ється серце, замру від щастя! Що рік, що два пекельних мук перед тим щастям, перед тією радістю, яку знайду я біля тебе?.. А побравшись, сюди з тобою я вернуся знову, і тут укупці заживем ми тихо, славлячи бога, що нам поміг він пережить всі муки!.. А тут яке роздолля: степ, море і гори синіють оддаля, - мов у намітку, закутані у дим! Чудово! Очей не одірвав би! Здається, Марта сюди йде. Хороша дівчина. Вірною дружиною буде комусь.
Входить Марта. Побачивши одного Данила, трохи засоромилась і ніби хотіла зупиниться, а далі, наче з одвагою, підходить.
Данило. Здрастуйте, Марто!
Марта. Чом ти не скажеш мені "здрастуй", а "здрастуйте?"
Данило (усміхається). Ну, здрастуй!
Марта. Будь здоров, з неділею! Чого ж ти зостався - всі пішли на хутір?
Данило. Сьогодня я на варті. Не можна так покинуть, поки всього ще не прибрали.
Марта. А батька ти не бачив?
Данило. Ні.
Марта. Вони тебе шукали. (Набік.) Ох! Як серце б'ється! (Помовчавши.) І ти підеш від нас, Данило?
Данило. Піду, а потім я сюди вернуся знову і тут зовсім зостанусь.
Марта (радісно). Вернешся? І тут зостанешся?
Данило. Ти рада! Спасибі тобі, Марто, за твою прихильність до мене. Ти рада, що я зостанусь тут; і я не менше радий! Коли б тілько господь привів, щоб все так сталось, як того моя душа бажає.
Марта. Чого ж твоя душа бажа, скажи мені, Данилочку?
Данило. Ти щира єсть людина; тобі я як сестрі одкрию душу всю свою.
Марта. Як сестрі...
Данило. По Христу ми всі брати! У мене дівчина є...
Марта хватається за серце.
Її люблю я, душі я в ній не чую, за нею мучусь тут, пропадаю, всі мої думки... Що з тобою, Марто? Боже мій, що з нею? Марта. Боже мій, він другу любить!..
Входить 3інько.
Зінько. Що з тобою, дитино?
Марта. Тату, тату, він другу любить...
Зінько. Бідна моя дитина, я сам хотів тебе сватать, а вона раньше дозналась про своє горе. Заспокойся, моя дитино, бог милостивий, і ти знайдеш собі пару. Не благословив господь з'єднать з Данилом вас, то його святая воля, я і сам люблю Данила як рідного сина і думав...
Данило. Простіть мене, панотче, я люблю вас як батька і Марту як сестру, а серцю не закажеш...
Зінько. Ходім, дочко, ходім, заспокойся.
Виходять.
Данило (сам). Де ж моє щастя: чи тут, чи там? Там, там, біля Мар'яни!
Завіса.
ДІЯ П'ЯТА
Хата та, що і в першій дії.
Аблакат і Михайло.
Аблакат. Нічого неможна було подіять! Вже я і так, і так вертів - не помогло, прийдеться заплатить штрап. Ну, прощай, бо мені ще треба до Харка заїхать. Вони побились з Митрофаном, так іск хоче пред'явить. Спасибі людям, що хоч розквасюють один одному морди, - все ж нашому брату заробіток, а без цього хоч кулаки гризи, таке настало! Бувай здоров! (Вийшов.)
Михайло (сам). Бодай ти вдавився! Тілько десять рублів вимотав, а двісті п'ятдесят все ж таки плати! І договор з жидами анахтема такий написала, що тепер нічим жидів не дошкулиш. От тобі й шинки! І так все гарно ішло, поки становий не довідався, а довідався - зараз протокол. Уже ті протоколи у печінках мені сидять. І жиди ж, каторжні, не обійдуться, щоб усе було законно, а безпремінно де-небудь щілину зоставе, а в ту щілину і всунуть зараз протокола - сказано, біля того ходять. Тепер плати. А бодай ти маци не розжував на той рік!
Входить Мар'яна, одягнена по-празниковому.
Михайло. Куди це ти налагодилася?
Мар'яна. Піду до писарші.
Михайло. Іди ж ти до писарші, та не моргай, зділай милость, на писаря.
Мар'яна. На таку халеру й глянуть бридко.
Михайло. Еге, халера! Він дума, що ти моргаєш. А на покрову [10] як був у нас, то так на тебе задивився, що замість шапки кухоль з водою надів на голову.
Обоє регочуть.
Мар'яна. Давно такий він роздодора. На тій неділі, як була у них, цигарку в рот вогнем поклав, геть чисто спік язик! Все про щось дума.
Сміються.
Михайло. Мар'яно! Поморгай на нього гарненько! Єй-богу, він, замість чорнила, перо вмочатиме в горілку.
Мар'яна (регоче і б'є шуткома Михайла в спину). Тебе послухай, то ще справді чоловіка на той світ зажену. (Виходить.)
Михайло (один). Їй хоч і не наказуй, то моргати буде. А мені байдуже!.. Зате у мене писар у руках. Як треба що, - пошлю Мар'яну, і писар, мов навісний, висолопивши язика, летить, куди пошлю. Помага мені багато Мар'яна. З такою жінкою не пропадеш.
Входить Каленик.
Каленик. Там Янкель овес купує. Я казав, як дасть по п'ятдесят копійок за пуд, то продамо.
Михайло. Скілько я вас просив, тату, щоб не мішалися не в своє діло.
Каленик. Та я ж нічого...
Михайло. Нічого! Тепер овес п'ятдесят сім копійок за пуд, а ви он п'ятдесят просили! Де ж Янкель?
Каленик. На току.
9
- Ой із - загори та буйний вітер віє - варіант української народної пісні "Ой із-за гори".
10
- Покрова - релігійне свято покрови пресвятої богородиці, що відзначається православною церквою 1 жовтня за ст. ст.