Михайло. Не мішайтесь! Сидіть собі та їжте готовеньке! (Виходить.)
Каленик. Та я ж нічого... І слухать не хоче. Ні за віщо мене має... І жінку підібрав таку, як сам. Ох, ох, ох!... Отак на старість вскоч!
Входить Горпина.
Горпина. Ключі позабирала і десь повіялась! їсти хочеться, хоч би кислого молока попоїсти, усе заперто! (Сіда.) Ох!
Каленик. І я їсти хочу...
Мовчать.
Чи нема тут хоч хліба? (Іде до шкапа.) Заперто. (Сіда.) Охо-хо-хо!
Мовчать.
Горпина. Оце тебе господь наказує за Данила!
Каленик. Та хоч мовчи вже, не гризи!
Мовчать.
Постой, стара, ти не сумуй: нехай Данило вернеться, ми знов захазяїнуємо.
Горпина. Чим же ти будеш хазяїнувать?
Каленик. Як чим?.. Тим...
Входить старшина.
Каленик. А, Митрофан Іванович! Здрастуйте! Чи ще живенькі?
Старшина (хрипло). Та до якого часу...
Каленик. Давно вас я не бачив!.. Зовсім постарів, то вже нікуди й не виходжу, а ви й не провідаєте нас. Стара, чи нема там чого закусити?
Горпина здвигує плечика.
Еге!.. Я й забув, що невістка ключі занесла... Та вона скоро прийде... Сідайте, що нового?
Старшина. Нема доброго нічого! Там прислали бумагу, щоб з вас зискать за шинки штрапу двісті п'ятдесят карбованців.
Каленик. Отака ловись! За віщо?
Старшина. А ви хіба не знаєте? Це діло тягнеться давно.
Каленик. Уперше чую. Тепер Михайло всі діла веде, то вже до нього й це належить.
Старшина. А він мене послав до вас, казав: шинки ті ваші.
Каленик. Що він, здурів? Я ж усе йому віддав, нема нічого в мене... Оце увесь, як бачите.
Старшина. І в бумазі стоїть іменно з вас штрап.
Каленик. Це диво! Мабуть, помилка.
Старшина. Не знаю.
Каленик. Підождіть, нехай Михайло прийде. Що він вигадує?
Старшина. У бумазі стоїть, що, каже, як не заплате, так у острог на три місяці посадить.
Горпина. Боже ж мій милосердний! То це тебе, старий, ще і в острог засадять! Діждалися честі на старість!.. (Плаче.)
Каленик. Стривай! Не плач! Як-таки можна, щоб я в острог пішов! Коли вже присудили, то заплатимо. Є, слава богу, чим заплатить і більше!
Входить Михайло.
Каленик. Бач, що твої шинки наробили!
Михайло. Що ж робить? Тепер уже не поможе - усі станції пройшло, скрізь присудили...
Каленик. А звісно, нічого більш не зробиш, треба платить! Любиш, каже, кататься - люби і санки возить! Так-то...
Михайло. Де ж його, тату, таку суму візьмеш? Я й так здержався: то на аблаката - тощо!
Каленик. Як де візьмеш? Слава богу, є чим заплатить.
Михайло. Послухайте, тату, мене, що я вам скажу
Каленик. Кажи, ти хазяїн і всьому голова...
Михайло. Будемо так говорить: двісті п'ятдесят карбованців - великі гроші?
Каленик. А звісно, немалі - сума!
Михайло. Їх не то в три місяці, а й за три роки, при вашій старості, не заробиш...
Каленик. Де вже там мені заробить?
Михайло. От бачите! (Ласкаво.) Посидьте, таточку, три місяці в острозі - і гроші будуть цілі, це все одно що заробите.
Каленик. Як?! На старість літ в острозі... Чи ти не одурів?!
Старшина. Це так!..
Горпина. Де твоя совість? Шибенику!.. Я очі тобі видеру із лоба.
Михайло. І чого так репетувать? Ви тілько розберіть: не однаково ж хіба сидіть, що тут, що в острозі?.. Двісті п'ятдесят карбованців - це сума; самі ви кажете -, не так-то легко її заробить... Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці! А ви, мамо, не турбуйтесь: я буду возить вас до батька щонеділі. І вам, тату, не буде там так скучно, як дома: людей в острозі доволі, а на харчі я вам дам п'ять рублів, та і з дому можна буде возить...
Каленик. Милосердний боже! Ти чуєш? Це син говорить, син, котрому я усе віддав! За що ж мене караєш, о господи! Одверни від мене гнів твій... Забув ти бога, Михайло! Де ж твоє серце? Щеня більш жалощів має у своїм собачім серці до матері, ніж ти. Подивись на матір, пожалій її, коли не жаль тобі моєї честі!
Михайло. Дивно та чудно! Три місяці посидіть, усього три місяці!.. Та я зимою, як перемолотю хліб, і сам три місяці посидів би з охотою в острозі за двісті п'ятдесят карбованців; то ж сума! Тілько біда, що не з мене, а з вас присудили. Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці в острозі!
Входить Данило, з клунком за плечима.
Каленик. О, коли так, то ти не син мені! Будь же ти...
Данило. Здрастуйте!
Горпина (побачила Данила. Крикнула і кинулась йому на шию). Данило! Сину мій рідний!.. Дитино моя!.. Сам бог тебе приніс!
Каленик. Пусти, стара, пусти... Дай я обніму його. О мій нещасний, о мій дорогий синочку!..
Обоє цілують його і плачуть.
Данило. Що тут таке? Що, матінко, що, татку?.. Мені важко дивиться на вас: такі ви безпомощні, такі ви перелякані, так кинулись до мене! І радісно, і жалібно у мене б'ється серце!.. Розказуйте, розказуйте! (Обніма то батька, то матір.)
Каленик. Присудили штрапу двісті п'ятдесят карбованців.
Данило. За шинки?
Горпина. Ти угадав! Моє золото! Надія наша!
Данило. Так що ж?
Каленик. Михайло грошей не дає, а в нас нема нічого - усе його!
Горпина. І батька в острог хотять посадить!.. У острог... Старого, сивого, що вигодував вас, до розуму довів!
Данило. Боже мій! У перший раз на віку жалію за грошима!.. У мене є всього сто п'ятдесят рублів, я всі віддам, а решту підождуть!
Старшина. Підождемо. І по закону можна.
Каленик і Горпина (обнімають Данила). Дитино наша мила! Пошли тобі, господи, віку і щастя!
Михайло (набік). Тонкосльози!.. Важко було три місяці одсидіть! Прийдеться і своїх сто рублів дать... Ні за цапову душу пропадуть!
Каленик (притуляє голову Данила до своїх грудей). Пробач мені, сину, що я тебе скривдив!.. Ти через мене набрався доволі горя. (Бере його за голову й цілує в очі.)
Данило (стає навколішки). Благословіть же мене, тату, тепер на шлюб з Мар'яною!..
Входить Мар'яна.
Мар'яна (балака ще з порога). Зараз до нас писар з жінкою і псаломщик з пса... Дан...
Данило (почувши голос Мар'яни, кидається до неї). Мар'яна!! (Раптом стає як вкопаний.) Що це з тобою?.. Ти... молодиця?..
Михайло. Вона - моя жінка!
Картина.
Завіса.
Новочеркаськ, 1885.