Якщо, з іншого боку, війна в Сирії затягнеться й сирійські провладні сили разом зі своїми союзниками не зможуть остаточно розгромити збройну опозицію, а на переговорах з урегулювання не буде ніякого прогресу, то це може негативно вплинути на популярність Хезболли серед своїх виборців-шиїтів. Доки Хезболла зберігає широку підтримку серед шиїтського населення Лівану, доти війна в Сирії цю одностайність розколюватиме. Дехто, зокрема й серед прихильників, уже втомився від війни. За останні два роки з’явилося безліч анекдотів про бійців, які відмовляються від додаткових термінів служби в Сирії або, інколи, й зовсім покидають партію. Хоча більшість прихильників приймають те обґрунтування щодо втручання в Сирію, яке навело партійне керівництво, виправдання беруться під сумнів щодня, коли повертаються брати, сини, чоловіки та батьки, вбиті на далеких полях битв у Сирії.
Хезболла видається неготовою впоратись із наростаючим занепокоєнням своїх прихильників, котрі починають злитися через всюдисущість партії та недбале ставлення до людей. І хоча перемоги в Сирії, як-от оволодіння східною частиною Халебу в грудні 2016, сприяли пробудженню слабких моральних сил, проте довготривала тенденція серед базових прихильників Хезболли полягає в дедалі більшій нетерплячості та в незадоволенні війною в Сирії.
Протягом перших років після виведення ізраїльських військ із півдня Лівану в 2000, коли противники збройного статусу Хезболли стали піднімати голос, однією з проштовхуваних ідей вирішення проблеми було введення Ісламського спротиву до складу Збройних сил Лівану, можливо в якості південних прикордонних сил, що поставило б зброю Хезболли під контроль держави. Ця ідея ніколи не виходила за межі публічних обговорень, позаяк Хезболла її відкинула та знайшла підтримку в Дамаску, який тоді контролював політичний процес у Лівані. Інтеграція Ісламського спротиву до Збройних сил означала б кінець Хезболли як військового з’єднання. Крім того, важко уявити як Ісламський спротив, котрий має власну воєнну доктрину, не кажучи вже про чіткий релігійно-ідеологічний світогляд, може діяти всередині секулярних Збройних сил, навіть в якості допоміжного з’єднання. Вихід Ізраїлю з зони Ферм Шиба на південно-східному кордоні Лівану з Голанськими висотами, а також із північного краю села Ґаджар, певним чином зробив би непереконливим обґрунтування Хезболли щодо збереження її зброї задля звільнення окупованих ліванських територій, та цього було б замало. Хезболла вже давно визначилася щодо свого збройного статусу після виведення ізраїльських сил із ліванської території. У червні 2006 Алі Аммар, член парламенту від Хезболли, заявив, що «спротив не обмежується Фермами Шиба й не завершиться після повернення ув’язнених з Ізраїля, а триватиме доти, доки для Ізраїля стане неможливим порушення суверенітету Лівану, навіть паперовим змієм».
Виклики прийдешнього
Двадцять років тому Хезболла була порівняно маленькою організацією, що мала незначний політичний вплив у Лівані та повністю присвячувала себе кампанії спротиву Ізраїлю на півдні країни. Партія загалом уникала участі в щоденній місцевій політиці, крім представництва в парламенті, та здобула широке визнання серед різних релігійних груп своєї воєнної доблесті, проявленої на півдні Лівану. Дальність її найбільших ракет становила всього лише 12 миль (не більше 20 км – прим. перекладача), а військове крило налічувало не більше 3 000 бійців, регулярних та позаштатних разом. Організація вміла неухильно дотримуватись внутрішньої конспірації та мала похвали гідну репутацію за фінансову чесність.
Але сьогодні Хезболла зовсім інша. Вона переважає в Лівані політично та воєнно, має в своєму розпорядженні десятки тисяч навчених бійців, безліч сучасних озброєнь і технічного спорядження. Партія проникла до майже кожного аспекту політичної, адміністративної, військової та соціяльної структур Лівану й фактично має право вето на будь-яке владне рішення чи призначення в усіх секторах.