Кім Тхюї
RU
Французькою ru перекладається як «струмочок», у переносному значенні «витікання (сліз, крові, грошей)» (Le Robert historique).
В’єтнамською ru означає «колискова», «колисати».
Людям мого краю
RU
Я прийшла на світ під час Тетського наступу[1], у перші дні Нового року Мавпи, коли вибухи петард, що їх довгими ланцюжками порозвішували перед будинками, вкупі з кулеметними чергами створювали своєрідну поліфонію.
Світло я побачила в Сайгоні, там, де рештки розірваних на тисячі шматочків петард забарвили землю червоним, немов би її засипали вишневими пелюстками чи полили кров’ю двох мільйонів солдат, які стояли на бойових позиціях чи були розкидані по містах і селах роздертого надвоє В’єтнаму.
Я народилася під тінню небес, розписаних феєрверками, прикрашених сяючими гірляндами, по яких урізнобіч розліталися реактивні снаряди й ракети. Місія мого народження полягала в заміні втрачених життів. Моє життя було зобов’язане продовжити життя мамине.
Мене звуть Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Tnh), а мою маму Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Ti.nh)[2]. Моє ім’я — це просто варіація маминого, адже одна лише крапочка під літерою «і» мене від неї відрізняє, відділяє і, зрештою, нас роз’єднує. Я була її розширенням уже одним значенням свого імені. По-в’єтнамськи її ім’я означає «мирний зовнішній світ», а моє — «мирний внутрішній світ». Цими іменами, які практично можуть замінити одне одного, мама підтвердила, що я її продовження і маю продовжити її історію.
Мамині плани поламала Історія В’єтнаму, та, що з великої літери «І». Тридцять років тому, примусивши нас перетнути Сіамську затоку, вона викинула особливість нашої вимови у воду. Водночас позбавила наші імена і смислу, вони стали тільки звуками, для французької мови чужими й дивними. А коли мені виповнилося десять, вона, зокрема, поламала і мою роль природного продовження мами.
Завдяки вигнанню мої діти ніколи не були продовженням ні мене, ні моєї історії. Їх звуть Паскаль і Анрі, і вони на мене геть не схожі. У них світле волосся, біла шкіра і густі вії. Я не відчула, як очікувала, природного материнського почуття, коли вони о третій годині ранку, серед ночі, припадали до моїх грудей. Материнський інстинкт з’явився згодом, упродовж безсонних ночей, з брудними пелюшками, безпричинними усмішками, неочікуваними митями радості.
Отоді, саме в той момент, я збагнула любов матері, яка сиділа напроти мене у трюмі нашого судна, тримаючи на руках немовля, голова якого була вкрита сморідними струпами корости. Цей образ стояв перед моїми очима не один день і, напевно, не одну ніч. Морок у трюмі розсіювало завжди однакове світло маленької лампочки, що висіла на кінці проводу, прибитого іржавим цвяхом. У глибині корабля день нічим не відрізнявся від ночі. Постійність цього освітлення оберігала нас від безмежності моря і неба, що нас оточували. Люди, які сиділи на палубі, розповідали, що між блакиттю неба і моря немає жодної демаркаційної лінії. Тож було неясно, чи ми прямували в небо, чи поринали у водні глибини. Рай і пекло обнялись у череві нашого судна. Рай обіцяв поворот у нашому житті, нове майбуття, нову історію. Пеклом були наші страхи: страх перед піратами, страх померти від голоду, страх отруїтися сухарями, просоченими машинним маслом, страх, що забракне води, страх, що не зможемо звестися на ноги, страх від примусового пісяння в червоний горщик, який передавався з рук у руки, страх заразитися від тієї коростявої дитячої голівки, страх ніколи вже не ступити на тверду землю, страх не побачити більше своїх батьків, які сиділи десь у напівмороці серед двох сотень осіб.
Перш ніж наше судно серед глупої ночі підняло якір на берегах Рач Джіа, більшість пасажирів були охоплені одним страхом: страхом перед комуністами, через що вони й тікали. Та щойно воно опинилося в оточенні й в облозі суцільного, одноманітного блакитного горизонту, їхній страх перетворився на чудовисько з сотнею облич і пиляв нам ноги, перешкоджав відчути занімілість наших знерухомлених м’язів. Ми заклякли у страхові, заціпеніли від жаху. І не заплющували очей, коли малий із коростявою головою нас поливав. Ми вже не морщили носа перед блювотинням наших сусідів. Ми сиділи, затерпнувши, затерті плечима одних, ногами інших і страхом кожного з нас. Наче паралізовані.
Розповідь про маленьку дівчинку, яку поглинуло море, коли вона послизнулася, йдучи по борту, поширилась у запашному череві судна, як знеболюючий або збуджуючий газ, унаслідок чого єдина лампочка перетворилася на полярну зірку, а просочені машинним маслом сухарі — на бісквіти з вершковим кремом. Смак машинного масла у горлі, на язиці й у голові присипляв нас у ритмі колискової, яку співала моя сусідка.
1
Têt Nguyên Dán — в’єтнамський Новий рік. Тетський наступ — військова сутичка у В’єтнамській війні, що почалася ввечері 1 січня 1968 року. У битві брали участь загони 25-ї піхотної дивізії армії США і полк В’єтнамської народної армії.
2
У вимові ці імена відрізняються лише тоном, який на письмі позначається один крапочкою, другий хвилястою лінією.