Мої батьки багато критикували розв’язність дядька Два. Саме тому, навіть без прохання дядька Два, я ніколи їм не розповідала ні про тривалі чекання біля школи, ні про вечори, проведені у вітальнях незнайомих жінок. Якби я його викрила, він утратив би право забирати нас зі школи. А я втратила б шанс бути принцесою, бачити як на його щоці квіткою розквітає мій поцілунок. Тридцятьма роками пізніше мама захоче, щоб такі самі квіткові поцілунки я залишала на її щоках. Можливо, в її очах я стала принцесою. Проте я — всього лише її донька, виключно донька.
Уже з Квебеку мама послала гроші синам дядька Два, щоб вони могли виїхати на кораблі, як це зробили ми. Після першої хвилі boat people наприкінці 1970-х років було небезпечно відправляти дівчат морем, бо зустріч із піратами стала неминучим епізодом, подорожнім ритуалом, неуникненним зіткненням. Тож в автобус із біженцями сіли лише два старші хлопці. Але їх зупинили на півдорозі. Їх видав їхній батько, мій дядько, мій король... Чи то зі страху втратити їх у морі, чи боячись переслідувань його як батька? Коли я знову про це думаю, то кажу собі, що він так і не зміг сказати, що ніколи не був їм батьком, він був для них лише королем. І, напевно, боявся, що на міській площі на нього вказуватимуть пальцем як на антикомуніста. Він, очевидно, боявся повернутися на міську площу, яка йому належала ще не так давно. Якби на ту мить я мала голос, то попросила б його на них не доносити. Я йому сказала б, що ніколи не донесла ні про його запізнення, ні про його ескапади.
Мій голос без застосування слів визволила Жанна, наша фея в трико і рожевих колготках, з квіткою у волоссі. Вона озивалася до нас — своїх дев’яти в’єтнамців з початкової школи Святого Сімейства — музикою, своїми пальцями й плечима. Вона показувала, як заполонити довколишній простір, вивільнивши руки, піднявши підборіддя, дихаючи на повні груди. Довкола нас вона пурхала, наче фея, її очі по черзі пестили кожного з нас. Її шия видовжувалась, утворюючи єдину лінію з плечем, рукою, аж до кінчиків пальців. Її ноги описували великі кола, наче намагалися знести стіни, розворушити повітря. Завдяки Жанні я навчилася вивільняти свій голос зі складок тіла, щоб він дістався до моїх вуст.
Я скористалася своїм голосом, щоб у самому серці Сайгона читати дядечку Два якраз перед його кончиною еротичні уривки з книжки Уельбека «Елементарні частинки». Мені вже не хотілося бути його принцесою, я стала його ангелом, який нагадував йому, як він занурював мої пальці в крем шантійї у віденських кав’ярнях, співаючи «Besame, besame mucho...».
Дядькове тіло, навіть захолонувши, навіть застигнувши, було оточене не лише його дітьми й дружинами — колишньою і новою, братами і сестрами, а й людьми, яких він не знав. Вони приходили тисячами, оплакуючи його смерть. Деякі жінки втратили коханця, дехто — свого спортивного журналіста, хтось — свого колишнього депутата, свого письменника чи художника, свою руку в покері.
Серед усього цього люду був один вочевидь обділений пан. На ньому була сорочка з пожовтілим коміром і чорні зібгані штани, підперезані старим поясом. Він тримався віддалік, у тіні вогненного дерева, всипаного полум’яніючими червоними квітами, поруч із забрудненим китайським велосипедом. Прочекав не одну годину, щоб піти з процесією до кладовища, що на околиці міста в огорожі буддистського храму. Але й там він тримався осторонь, мовчазний, без руху. Одна з моїх тіток підійшла до нього й запитала, чому він усю цю віддаль крутив педалі? Чи знав мого дядька? Той відповів, що ні, не знав, але він живе і щоранку встає саме завдяки його словам. Тепер він утратив свого ідола. На відміну від нього я не втратила ні свого ідола, ні короля, лишень друга, який розповідав мені історії про своїх жінок, про політику, живопис, книги, особливо про фривольності, бо він до смерті залишався молодим. Дядечко зупинив час і до самого кінця розважався і жив з легкістю юних дорослих.
Тож немає, можливо, потреби в тому, щоб мама була королевою, навіть якщо мої нечасті поцілунки в її щоки були не такими величними.
Мама заздрила дядьковій безвідповідальності чи, радше, його здатності бути безвідповідальним. Сама того не бажаючи, відчувала ревнощі і до статусу короля і королев свого молодшого брата й інших сестер. Як і старшого брата, діти її сестер боготворять своїх матерів із різних причин, одну за те, що найвродливіша, другу — за те, що найталановитіша, третю — за те, що найрозумніша... В очах моїх кузенів їхня мама завжди найкраща. На нас усіх, з тітками й кузенами включно, моя мама наводила тільки страх. Замолоду вона втілювала символ влади найвищої інстанції. І завзято нав’язувала молодшим сестрам роль старшої сестри, бо хотіла відокремитися від старшого брата, який поглинав будь-чию присутність довкола себе.