Вона присвоїла собі функції мужчини в домі, міністра освіти, вищої матері, генерального директора клану. Вона все вирішувала, визначала покарання, виправляла порушників, змушувала мовчати незадоволених. Як великий президент Ради дідусь щоденними справами не займався. Бабуся намагалася впоратися з малими дітьми і звичними для неї невиношуванням і викиднями. Дядько Два, на думку моєї матері, втілював егоїзм і егоцентризм водночас. Отож вона призначила себе управителем верховної влади. Пригадую, як одного разу бабуся не наважилася попросити її відімкнути двері ванної кімнати і випустити звідти молодших — брата і сестер, покараних за те, що пішли з дядьком Два без маминого дозволу. Оскільки вона була лише юною дівчиною, то своєю владою наївно розпоряджалася залізною рукою. Її помста за безтурботність старшого брата і за боготворіння його дітьми була погано спланована, адже малі далі бавились у ванній кімнаті, причому без неї. Уся легковажність юності прослизнула їй між пальцями, доки вона в ім’я цнотливості забороняла сестрам танцювати.
Утім, упродовж десяти останніх років мама захопилася танцями. Вона піддалася вмовлянням друзів, що танго, ча-ча-ча, пасадобль замінюють фізичні вправи і позбавлені чуттєвості, спокуси й захмеління. Проте, відтоді, як мама почала щотижня відвідувати танці, я час від часу чую, як вона жалкує, що дні виборчої кампанії не перетікали у вечори, коли її брат, мій батько і десятки інших молодих кандидатів веселилися довкола столу. А ще тепер вона шукає руку мого батька в кіно й чекає його поцілунку в щічку перед фотоапаратами.
У п’ятдесят п’ять років моя мама почала жити, дозволила собі захоплюватися, знову взялася себе створювати.
А от моєму батькові створювати себе знову не треба. Він належить до тих, хто живе лише миттю, без прив’язки до минулого. Він насолоджується кожною миттю свого теперішнього так, немов би вона завжди найліпша і єдина, без порівняння, без вимірювання. Саме тому він завжди був оповитий найбільшим, найліпшим щастям, чи стояв зі шваброю в руках на сходах готелю, чи сидів у лімузині, маючи стратегічну зустріч із міністром.
Від батька я успадкувала відчуття постійного вдоволення. Але де ж він його знайшов? Чи це зумовлено тим, що він був десятою дитиною в сім’ї? Чи довгим очікуванням повернення викраденого батька? До того, як французи пішли з В’єтнаму, до того, як туди прийшли американці, сільська місцевість країни зазнавала терору різних угруповань шпани, які були впроваджені французькою владою, щоб поділити країну. Звичною справою був продаж заможним родинам цвяха в обмін за викуп викраденої особи. Якщо цвях не купували, його вводили в мочку вуха — чи деінде — викраденого. Родина дідуся його цвях викупила. Повернувшися, він послав своїх дітей до кузенів і кузинок у міста, щоб гарантувати їм безпеку та постійний доступ до освіти. Тож батько рано навчився жити далеко від батьків, покидати місця й любити час нинішній, не прив’язуючися до минулого.
Саме тому він ніколи не цікавився справжньою датою свого народження. Офіційна дата у свідоцтві, виданому мерією, припала на день без бомбардувань, без вибухів мін і без захоплення заручників. Можливо, батьки вважали, що існування їхніх дітей починається в перший день відновлення нормального життя, а не в мить їхнього першого подиху.
Він так само не відчував потреби повернутись у В’єтнам після від’їзду. Тепер люди з його рідного міста навідуються від імені інвесторів-забудовників, щоб він почав вимагати документи на право власності на будинок свого батька. Вони кажуть, що там живе десяток родин. Останній раз, коли ми його бачили, він служив казармою для солдатів-комуністів, яких перевчали на пожежників. Вони родинами обжилися в цьому великому будинку. Чи їм відомо, що вони живуть у домі, сконструйованому французьким інженером, який закінчив Національну школу мостів і доріг[5]? Чи ж їм відомо, що цей будинок є знаком вдячності мого двоюрідного дідуся моєму дідусеві, його старшому братові, за те, що послав його вчитися у Францію? Чи ж вони знають, що десятеро дітей, які там виросли, сьогодні живуть у десяти різних містах, бо їх викинули із рідного гнізда? Ні, нічого вони не знають. І не можуть знати: вони народилися після того, як французи покинули країну, і ще до того, як їм могли викладати цей період в історії В’єтнаму. Можливо, вони ніколи не бачили виразно обличчя американця без камуфляжу, аж поки кілька років тому в їхнє місто не приїхав перший турист. Вони знають одне: якщо мій батько знову стане власником будинку і продасть його інвестору-забудовнику, вони отримають невеличкий статок, компенсацію за те, що впродовж останніх місяців їхнього життя тримали моїх дідуся й бабусю у найвужчій кімнатці їхнього власного дому.
5
Один із найстаріших у світі цивільних інженерних навчальних закладів, заснований 1747 року, самостійний підрозділ Паризького технологічного інституту, готує лише магістрів і докторів наук.